Князь Кий - Малик Владимир Кириллович - Страница 25

— Він має дружину…

— Я теж маю дружину! Рід русів могутній…

Цвітанка ясними очима вдячно глянула на юнака і раптом сказала:

— Ти так на мене дивишся, Кию…

— Як?

— Як ніхто ніколи не дивився!

— Бо ти ж гарна!!. Я казав тобі вже.

— Є кращі дівчата…

— Для мене немає… Я зрозумів це ще там, у степу, коли врятував тебе від гуннів…

— Для мене теж кращого немає…

— Люба!

— Любий!

— Будь моєю жоною! Ти згодна? Дівчина спалахнула від щастя.

— Згодна…

І мимоволі глянула поверх голів. Чорний Вепр стояв там же, де й раніш, і палаючим поглядом стежив за кожним її рухом. Невже здогадався, про що у них мова?!

Серце її стиснулося: такий лихий блиск у княжичевих очах! Сказати Києві? Та в цю мить пролунав голос Либеді:

— До річки, дівоньки, до річки! Пустимо на воду вінки! Вже сонце сіло за дерева — незабаром запалає купальський вогонь!

Хоровод ураз розсипався. Дівчата заверещали й пурхнули до берега. Хлопці кинулися за ними.

Прудконога Либідь першою добігла до річки і, знявши з голови вінок, пустила на воду. Течія підхопила — понесла.

До нього долучилося багато інших — і закружляли на темнолискучій поверхні Росі, мов пухкі жовтаві каченята. Одні пливли спокійно, поважно, без метушні, інші, потрапивши в закрут виру, заспішили, затанцювали, а треті прибилися до берега й заплуталися у лозняку…

Цвітанка пустила й свій. Він ковзнув по заводі, виплив на плесо, потрапив на бистрінь і, обганяючи поважніших і спокійніших своїх побратимів, подався вниз по течії у непроглядний вечірній морок. Дівчина не відривала від нього очей — куди понесе? Де пристане? Чи довго продержиться на плаву? Адже те її щастя, то її доля!

Вінки пливли довго, і дівчата поволі йшли за ними берегом, аж поки густі сутінки не вкрили і їх, і річку, і ліс, і весь довколишній простір темною пеленою.

Тоді Кий гукнув:

— Вертаймося до Купайла! Підпалимо купальський вогонь!

Всі рушили назад, на галявину. Стали кружка довкола Купайлового ідолища. Кий дістав з-під нього загорнуті в ганчірку дві сухі смолисті дощечки з невеликими заглибинами посередині, загострену з обох боків палицю з насадженим на неї кам'яним коліщам, трут, жмут клоччя і, нарешті, ще одну палицю з прив'язаним до обох кінців шнурком — Так званий погонич, або поганяйло.

Вогонь для купальського багаття потрібно було добути старим, прадідівським способом — тертям. Тут не годився вогонь, взятий з домашнього вогнища, ні вогонь, добутий кресалом чи запалений блискавкою. Тільки — тертям!

Причандалля для цього готове. Тепер — за роботу!

Всі затаїли дихання.

Сутінки згущувались все більше. Та Кий не поспішав. Одну дощечку поклав на землю, вставив у заглиблення палицю з кам'яним кружалом, накинув на неї шнурок батіжка, а другою дощечкою накрив протилежний кінець палиці і міцно притиснув її рукою.

Правою рукою взяв держално батіжка, що тільки називався батіжком, а насправді скидався на лук з довгою, не натягнутою тятивою, обкрутив його так, щоб утворилася петля, і почав ним розгонити, мов дзиґу, палицю з кам'яним кружалом. Власне, це й була дзиґа, що в умілих Києвих руках закрутилася з неймовірною швидкістю.

Всі завмерли. Спалахне купальський вогонь чи не спалахне?

А Кий прискорював і прискорював рух. Дзиґа аж хурчала!

І ось не минуло й кількох хвилин — дощечки задиміли, засичали, у повітрі запахло гаром.

Батіжок замелькав ще швидше.

І тоді з-під цупкого дубового гостряка заскакали іскри. Смолисті дощечки зашкварчали, в густих сутінках, що налягли на ліс і на галявину, зажеврів малиновозолотистий жар.

Кий відкинув непотрібні тепер дзиґу і батіжок, поклав між дощечки шматочок трута й жмутик клоччя й щосили почав дмухати на них.

Почувся різкий запах тліючого трута, потім спалахнуло клоччя, і по ньому зазміїлися ледь помітні золотаві язички.

Вогонь! Купальський вогонь загорівся!

Всі на радощах закричали, засміялися, взялися за руки і пустилися в танок.

А Кий тим часом скрутив жмут соломи круг палаючих дощечок, підклав під купу хмизу. Спочатку несміливо крізь дим заблискотіти іскри, затріщало сухе гілля — і враз угору шугнуло жовтогаряче полум'я. Вечірній морок розступився, і купальський вогонь осяяв і галявину, і похмурий ліс до вкола неї, і парубків та дівчат, що кружляли в нестримному танці.

Першим плигнув через вогонь тонкостанний білявочубий Ясен. Розігнався — і сягонув прямо крізь полум'я.

— Ухх! — вискочив з другого боку обсмалений, але радісний і щасливий. — Позбувся нечистого духа!..

У нього затлівся рукав сорочки. Сміючись, Либідь пригасила його. Ясен обняв її за стан, підштовхнув до багаття.

— Плигай і ти зі мною! Нумо, разом!

— Ой, згорю! — запручалася дівчина.

— Не згориш! Опирайся на мою руку — перелетимо, як птахи!

Він потягнув її вперед, залоскотав попід руками. Либідь заверещала, зареготала і помчала поруч з ним. Стрибнули з розбігу, — ухнули, мов пірнули в холодну воду, — і, щасливі, усміхнені, обоє опинилися по другий бік вогнища.

За Ясеном і Либіддю почали стрибати інші. Кожному хотілося пройти через священний купальський вогонь, що очищає від злих духів та скверни. Стрибали поодино й парами, стрибали з веселим сміхом і жартами, з молитвами і навіть зі страхом, але всі — з надією на очищени.

Далеко за північ палахкотіло багаття, далеко за північ веселилися переповнені молодою юнацькою силою і щастям хлопці й дівчата. Стугоніла під ногами земля, луною озивалося Заросся, лисніли бронзові спітнілі обличчя, захопленням блищали очі.

Галявина не знала спочинку.

Співи, танці, жарти, ігри в горюдуба, довгої лози, челика, жмурки, гра на сопілці, ріжках, гуслях, грім бубнів, різні витівки й пустощі — чого тільки не набачилася і не наслухалася темна, таємнича купальська ніч, що здавалася ще темнішою і таємничішою від могутніх спалахів золотистого полум'я, крику наполоханих сов та ухкання лісовиків і русалок в непролазних нетрях і хащах предковічного лісу. Одного Щека не чути було серед загального гармидеру. Ще завидна уздрів незнайому дівчину з міднозолотими косами, великими зеленими очима і дужим тілом. Побачив — і втратив спокій.

— Звідки вона? — спитав Хорива. Той розвів руками.

— Уперше бачу.

— Мабуть, з далекої веськи?

— Мабуть.

— Вона подобається мені! Я викраду її!

— Ти навіть не знаєш, як її звати.

— Дізнаюся.

— Як?

— Підійду і спитаю.

— Отак зразу?

— Не маю ж я часу приглядатися цілий рік, як ти до своєї Малушки!

— Який ти швидкий!

— А ти ж думав!

Щек осмикнув на собі сорочку, поправив пояс і сміливо попростував до зеленоокої отроковиці.

— Ти, здається, не наша, дівчино… Звідки будеш? — і подав руку до танцю.

Дівчина хотіла відхилитися, але Щек схопив її міцно за стан і повів у коло.

— Ось ти яка дика! Не втечеш!

— А от і втечу!

— Чому? Хіба я такий бридкий?

— Ні, не бридкий, навіть навпаки, — і дівчина вперше пильно подивилася на стрункого парубка з кучерявим чубом і палкими очима.

— То в чому ж річ? У тебе є наречений?

— Може, є, а може, й нема, — загадково відповіла дівчина.

— Так не буває.

— А от буває!

— Як?

— А так, — знову загадково усміхнулася незнайомка, — десь, може, є, а тут немає…

— Аа, це все одно, що немає! — рішуче сказав Щек, крутячись у швидкому танці. — Але я так і не дізнався, звідки ти?

— З Росави…

— А як тут опинилася?

— Прийшла з нашими хлопцями й дівчатами до вашого Купайла…

— От добре!

— Чому?

— Інакше — як би я тебе зустрів?

Дівчина зашарілася й опустила очі. Була зовсім молода — літ шістнадцяти, але дивилася сміливо, гордо.

— А коли б не зустрів?

— Дуже шкодував би! Дівчина спалахнула ще більше.

— Ви, хлопці, всі такі брехуни!