Шлях Срібного Яструба - Білий Дмитро - Страница 10

— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?

— Так, — почувся тихий голос.

— Послухай, Оріє, — зашепотів Атей, — якщо зараз щось трапиться, не дивуйся, мовчи й роби все, що я скажу.

— Ти ще на щось сподіваєшся, нерозумний скіфе, — зітхнула Орія, — з цього Яру ще ніхто не міг втекти.

«Ну ось, знову „нерозумний скіф“!» — подумав ображений Атей. Через деякий час його хвилювання почало посилюватися. В голові крутилися різні недобрі думки. А якщо Лаена вирішить розповісти про Щит Таргітая цій лютій Променеї? А якщо передумає й не стане ризикувати? І що, дійсно, він зможе зробити беззбройний проти такої вправної воїтельки?

Атей заворушився, намагаючись відігнати такі песимістичні думи. В той же час він почув, як хруснула гілка під чиїмись обережними кроками. Атей зачаїв подих. Кроки наближалися. Невдовзі він почув біля себе тихий голос Лаени:

— Ти готовий, скіфе?

— Авжеж, ще як готовий, тільки поворушитися не можу, — буркнув Атей, намагаючись підвести голову.

— Зараз, — кинула Лаена й підійшла до Орії.

В руках у Лаени зблиснуло лезо кинджалу. Атей не на жарт перелякався. Лаена нахилилася до дівчини й зашепотіла:

— Якщо ти поворухнешся або промовиш хоч слово, то помреш набагато раніше, ніж настане ранок.

Орія опустила голову на знак згоди.

Лаена знову підійшла до хлопця й перерізала мотузки, якими були зв’язані його ноги.

— А тепер веди мене до своєї схованки, — наказала вона, грізно перехопивши свій спис.

Атей підвівся з землі, розминаючи закляклі від мотузок ноги. На якусь мить він затримав погляд на Орії. Йому здалося, що дівчина уважно дивиться на нього. Тепер її життя повністю залежало від того, чи зуміє Атей вивернутися з цієї халепи.

— Ну що ж, — промовив хлопець, звертаючись до Лаени, нам треба вийти до північного краю Яру.

Лаена кивнула:

— Йди поруч зі мною, якщо ти надумаєш тікати, я вмить проштрикну тебе своїм списом.

— Не сумніваюсь, — буркнув Атей.

Лаена вела Атея якоюсь непомітною стежкою, час від часу хапаючи за плече, щоб спрямувати у правильному напрямі. Не пройшли вони й десяти кроків, як відблиски від вогню, навколо якого сиділи стражниці, зникли, і навколо запанувала суцільна темрява. Атей і Лаена обережно йшли між деревами, намагаючись обходити сухі гілки, які час від часу потрапляли їм під ноги.

Атей все вичікував слушну хвилину, сподіваючись якось несподівано заскочити Лаену зненацька, але згодом облишив цю думку. Амазонка пильно слідкувала за ним, до того ж зі зв’язаними руками годі й було думати про якийсь двобій. Залишалося тільки очікувати, коли вони доберуться до щита, а тоді… Власне, що тоді він зможе зробити, Атей ще не знав, але сподівався на свою вдачу, яка вже стільки разів виводила його з найбезнадійніших ситуацій.

Незабаром вони дісталися до краю Яру. Між деревами вже відкривався степовий простір.

— Ну що, де ти заховав свій скарб? — спитала Лаена. У її голосі відчувалося нестерпне бажання отримати жадану здобич.

Атей озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

— Здається, там, — нарешті визначився він, кивнувши головою на виступ, з якого стирчало покручене коріння.

— Іди, — підштовхнула його в спину Лаена.

Атей недобре зиркнув на неї, але нічого не сказав.

Ледь тримаючись на ногах, він вдерся вгору по відлогому схилу і, тяжко переводячи дихання, озирнувся на Лаену:

— Ми прийшли, ось тут я заховав Щит Таргітая, а тепер розв’яжи мені руки.

Лаена, підозріло дивлячись на нього, відставила свій спис і кинджалом розрізала мотузки, якими були зв’язані руки Атея. Хлопець сів на землю, розтираючи руки.

— Давай, давай швидше! — нетерпляче промовила Лаена, знову схопивши свій спис.

— Добре, — буркнув Атей і заходився розгрібати руками вологу землю. Через деякий час він намацав руками жорсткий край загорнутого в чохол щита. Хлопець завмер, напружившись.

— Ну що, діставай щит! — прикрикнула Лаена.

— Та ось він! — вигукнув Атей і зірвав тремтячими руками чохол. Його сподівання виправдалися. Поверхня Щита Таргітая спалахнула у нічній темряві сліпучим світлом, і Атей тицьнув щитом у обличчя Лаени. Засліплена спалахом дівчина випустила спис і покотилася по схилу яру. Атей кинувся за нею.

За декілька стрибків він дістався до амазонки. Лаена лежала розкинувши руки, і Атей злякався на мить, що вона забилася на смерть. Відчувши, що дівчина дихає, Атей полегшено зітхнув, підібрав її кинджал і шкіряними ремінцями піхов від кинджалу та меча міцно зв’язав їй руки й ноги. Тільки він затягнув останній вузол, Лаена відкрила очі:

— Краще вбий мене, — люто зашипіла вона.

— Здається, тобі так і не вдалося мене перемогти, — переможно кинув Атей, — невже ти думала, що Щит Таргітая колись тобі дістанеться?

Лаена заборсалася по землі, намагаючись звільнитися, але Атей, вже не звертаючи на неї уваги, кинувся назад і швидко зник між деревами.

«Дурень, чого ти повертаєшся? — калатали думки в його голові. — Нащо наражатися на нову небезпеку, біжи в степ, тікай чимдуж з цього клятого Яру!»

Але Атей відігнав ці думки і, зручніше закинувши за спину Щит Таргітая, побіг далі.

Нарешті він побачив вогнище, біля якого сиділи стражниці. Обережно оминувши його, Атей знов повернувся на галявину, де тільки нещодавно очікував власної страти.

— Все тихо? — запитав він у Орії, яка нерухомо сиділа, прихилившись спиною до дерева.

Дівчина тільки схилила голову. Здавалося, що вона не очікувала повернення Атея. Хлопець швидко розрізав мотузки, що обплутували Орію.

— А я вже приготувалася до зустрічі з Матір’ю-Лисицею, — немовби з жалем промовила вона.

— Я ж сказав — ще зарано, — кинув Атей, стурбовано озираючись навкруги, — треба поспішати, нам треба дістатися до коней.

— Коні повинні бути на галявині біля священного джерела, — промовила Орія.

— Але навряд ви туди дістанетесь! — залунав на галявині чийсь голос.

— Томіридо! — скрикнула здивовано Орія.

— Авжеж, ви думали, що я не помітила, як цей клятий скіф теревенить з цією дурепою Лаеною? Тепер вся слава перемоги над вами дістанеться мені…

Але не встигла Томірида договорити, як Орія, вихопивши з рук остовпілого Атея кинджал, кинулася на свою колишню подругу. Томірида, зблиснувши лезом свого меча, стрибнула їй назустріч. Але Атею аж ніяк не кортіло спостерігати за їх двобоєм. Він підскочив з боку до Томіриди й щосили штовхнув її Щитом Таргітая. Амазонка відлетіла у кущі, а хлопець, схопивши розлючену Орію за руку, потягнув її за собою у гущавину.

За спинами втікачів почулися розлючені голоси амазонок. Атей побачив, як між дерев замайоріли вогні смолоскипів. По всьому яру чулися гнівні виклики, пронизливо іржали коні.

Атей і Орія, петляючи між деревами, видерлися до галявини, по якій, збиваючи копитами землю, кружляли перелякані галасом коні. Атей підскочив до одного зі схарапуджених коней і, схопившись за гриву, одним стрибком опинився на його спині. Краєм ока він помітив, що Орія теж вже гарцює на баскому чалому скакуні.

Через мить вони вже неслися стежкою. Атей прихилився до кінської шиї, ухиляючись від гілок, що нависали над ним. Хлопець озирнувся. Декілька вершниць мчали за ними, розмахуючи мечами й списами. Попереду неслась на очманілому коні Променея. Її довге чорне волосся тріпотіло за спиною, немов крила хижого кажана. В руках вона тримала лук з накладеною на тятиву стрілою. Атей пригнувся. У стовбур дерева, повз який він гнав чвалом свого коня, вп’ялася стріла. Декілька хвилин, яких вистачило Атею і Орії, щоб вихопитись із яру на відкритий степовий простір, здалися їм вічністю.

І ось вже Священний Яр залишився, нарешті, позаду, і дріботіння копит вершників прокотилося степом, немовби проголошуючи схід ранкового сонця.

Глава 12. Шлях царя Модая

Атей і Орія гнали своїх коней, намагаючись відірватися від переслідувачів. Ковили, які вже встигли піднятись під першими променями ранкового сонця, були вкриті росою. Там, де пролітали коні втікачів, здіймалося в небо прозоре вологе марево. За змиленими конями пролягала широка стежка прибитих копитами трав.