Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 15

І Хуржик, і капрал Фількін їли очима ясновельможного князя. Така честь!

— Слухаємось, ваша ясновельможність!— гаркнули обидва.

8.

Ціла флотилія галер прибула до Кременчука пізно ввечері, і ніхто з них до ранку не сходив на берег. Чумаки даремно витягали шиї, вдивлялися в темряву, щоб хоч здалеку побачити царицю, але так і не побачили. Навіть Фількін, якого з солдатами було покликано сторожувати кораблі, не міг похвалитися, що бачив кого-небудь з вельможного панства. Всі, мабуть, ще коли пливли, повкладалися спати.

Зате вранці все ожило. До пристані наїхало багато ридванів, військового люду. Загримів оркестр. З флагманської галери “Днєпр” по дерев’яному трапу, обтягнутому золотистим єдвабом, зійшла цариця Катерина. Її супроводили граф Безбородько, принц де Лінь, французький посланник Луї Філіпп де Сегюр, особистий секретар цариці, що вів дорожній журнал, граф Храповицький та безліч інших високопоставлених придворних.

Як тільки цариця ступила на землю, загриміли гарматні залпи — один, другий, третій... Назустріч рушив пишно вбраний, як павич, Потьомкін.

— Ваша величність,— вклонився він низько,— ви хотіли побачити Малоросію в натурі. Така нагода настала. Перед вами — Кременчук, найзначніше місто цього благодатного краю. Тут ви зможете, ваша величність, побачити очевидячки, як живуть ваші піддані, побувати на військових маневрах, якими командуватиме генерал Суворов, зустрітися з аборигенами цього південного губернаторства, що плине медом і молоком, як кажуть поляки... Милості просимо, ваша величність!

Він знову театрально махнув капелюхом і відступив набік, даючи цариці прохід до ридвана, запряженого шестериком.

Катерина подала йому руку для поцілунку і запросила до свого ридвана. Сюди ж сіли Безбородько, де Лінь, де Сегюр та Храповицький.

— Ну, ну, князю, покажи свої володіння.

— Ваші, ваша величність.

— І мої, звичайно. Хочу побачиш, як живуть люди.

Хитрий Потьомкін ледь усміхнувся кутиками повних, але вже не рожевих, як у юності, а посірілих уст і опустив важку повіку на своє мертве, невидюще око, що не заважало йому і одним, уцілілим, бачити все, що йому потрібно було бачити.

— Саме для цього ми й їдемо, ваша величність.

Колишній фаворит, давно утративши любов непостійної в почуттях цариці, зумів, однак, не втратити її довір’я і прихильності, навіть ласки. А що був сміливий, хитрий та спритний, мов біс, то в усіх важливих ділах досягав успіху, обскакуючи і наступних фаворитів, що не відзначалися розумом, і наймудріших державних мужів. Після приєднання Криму, в чому він грав не останню скрипку, з ласки цариці, колишньої коханки, він отримав титул князя Таврійського, хоча під кулі в тій війні з турками й татарами підставляли себе інші люди. Та особливу прихильність “матушки” він завоював ще року 1775-го, коли з її наказу дотла розорив Запорозьку Січ, зрадивши своїх побратимів-запорожців, які, не розкусивши його підступної натури, прийняли були його до гурту братчиків-січовиків під ім’ям Грицька Нечеси. А він плювати хотів і на їхню дружбу, і на їхню кров, яку вони ріками проливали у війнах з Туреччиною, як плював він і на родинну честь, позбавляючи своїх юних племінниць дівочої цноти. Нерозбірливий у засобах для досягнення мети, підступний, зрадливий і жорстокий, він, як і Меншиков Петра, боготворив лише “матушку”-парипю, бо знав, що його становище в суспільстві та добробут залежать від неї одної. Та, незважаючи на це, і тут де тільки міг обдурював свою покровительку, думаючи, що Катерина не помічає цього. Та провести Катерину було нелегко — сама відзначалася і хитрістю, і спритністю, і проникливістю, однак прощала своєму “непутьовому” Гришеньці за колишнє кохання та участь у заговорі, що звів її на престол, а також за вірну службу впродовж усіх наступних років.

Цариці місто сподобалось. Розміщене на низинній терасі, над Дніпром, воно вільно вписувалося в розлогі простори Лівобережжя і прямокутниками вулиць нагадувало північну столицю. Всюди охайні білі хатки простих поселян, чималі будинки місцевих купців, поміщиків та чиновників. Біля дворів повсюдно стояли святково вбрані люди, кланялися царській кареті та блискучому почетові.

— Судячи по всьому, народ тут щасливий і задоволений життям,— промовила Катерина.— Які колоритні типи малоросіян!.. Хочу познайомитись ближче. Пане посол,— торкнула за рукав де Сегюра,— ви на власні очі можете пересвідчитись, що мої піддані зовсім не знедолені, як це намагаються втовкмачити французам деякі писаки, що недолюблюють мене.

— Так, я це бачу,— чемно відповів посол.

— І, сподіваюся, спростуєте в себе на батьківщині ті некорисні для нас плітки?

— Безперечно, ваша величність.

Тим часом Потьомкін дав знак кучерові зупинитись.

— Вийдемо тут, ваша величність. Я хочу показати вам, як живуть ваші піддані.

Всі вийшли з ридвана. Катерина оглянулась. Рівна широка вулиця була підметена. Гурточками стояли люди. Ждали її. Кланялись. Хатини охайні, побілені, що було незвично після сірих дерев’яних північноросійських ізб. Це приємно милувало око.

Один Потьомкін знав, яких зусиль коштувало місцевим властям спорядити валку чумаків аж у Білгород по крейду.

Цариця підійшла до гурту людей. Ті низько вклонилися.

— Можна до вас зайти в дім?— спитала Катерина.

Господар, високий чорновусий чоловік, відчинив хвіртку.

— Милості просимо, ваша величність.

Двір, як і вулиця, теж був акуратно підметений. Гній з-перед хліва вивезений. В саду, під яблунями стояли вулики-дуплянки. Над ними мирно гули бджоли.

Господиня запросила до хати, кинувши на дітей, щоб не вешталися під ногами.

Тут теж було побілено, долівка була змазана червоною глиною, потрушена свіжою, з блідо-рожевими корінцями лепехою, над іконами та над невеличкими віконцями — клечання. Пахло дніпровськими лугами, заплавами та гаями. Та що найбільше вразило царицю і її свиту — це стіл, накритий вишитим настільником і заставлений полумисками з різними стравами — білим короваєм, пампушками, крашанками, марципанами, узваром. На продовгуватому блюді, що швидше б пасувало до палацу якого-небудь поміщика, ніж до селянської хати, в центрі столу лежало апетитно засмажене порося з хроном у зубах і присмаженим аж до чорноти закрученим хвостиком.

— О!— вихопилося у Катерини.— Яка розкіш!

А де Сегюр захоплено зацмокав язиком.

Господиня почала припрошувати:

— Милості просимо, дорогі гості! Чим маємо, тим і приймаємо!

Але Катерина відхилила учту.

— Спасибі. Ми щойно з-за столу,— і переможно глянула на французького посланника.— Ну?

Той витягнув обличчя, високо підняв брови. І тільки спромігся:

— Колосаль! Колосаль! О-о-о!

Потьомкін був задоволений. Його сите обличчя розпливалося в усмішці, а в єдиному живому оці заграв бісівський вогник.

— Підемо далі, ваша величність!

В сусідній хаті було теж саме: і чистота, і лепеха та клечання, і заставлений різними напоями та наїдками стіл. І знову — порося на блюді. Хоча в хаті було напівтемно, де Сегюр витріщив очі: дуже знайоме порося! І той же хрін у зубах, і золотисто-коричнева засмажена шкірка, і закручений хвостик.

Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.

Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.

В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.

Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.

Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув: