Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 14

— Ну, то й прощавай. А мені пора в далеку дорогу — аж до Бога! Не згадуй лихом!

З тими словами й помер.

Івась зітхнув. Смерті батьків він майже не пам’ятав. А от смерть кобзаря Солошенка була для нього важким ударом. Не стало доброї людини і порадника. Потрібно було шукати новий притулок. І тут хтось підказав, що Семен Хуржик шукає наймита.

Не без страху став Івась перед багатим чумаком. Хуржик насмішкувато примружив очі.

— Скільки ж тобі літ, хлопче?

— П’ятнадцять,— збрехав Івась, накидаючи собі півтора року.

— Ну й брехун же ти, як я бачу,— безцеремонно відчитав його хазяїн.— Та тобі тільки тринадцять! Та й то з натяжкою!

— Е-е, ні!— заперечив Івась, якому нічого було губити.— Чотирнадцять — і без натяжки! Та ви, дядечку, не сумлівайтеся — я силу маю! Працюватиму як дорослий!

— Ну гаразд,— погодився з доводами підлітка Хуржик.— Залишайся! Але перший рік без платні — тільки за харчі! Згода? А там — побачимо!

Івась зрадів.

— Згода, дядьку. Не пожалкуєте! Я не ледар!

Так Івась став наймитом, а наступного літа і чумаком, погоничем волів. І з того часу кожного року вирушав з хазяїном у Крим по сіль. Подорожі йому сподобалися, захопили його. Робота хоч і важка, але неспішна. Воли тихенько тягнуть важкого воза, помахують хвостами, а ти йдеш збоку, заглиблений у свої думи, зириш навколо, а мимо тебе пропливають зелені поля, темні ліси, річки, села, люди. Який широкий, безмежний світ! І скільки в ньому нового, цікавого! Бувають, правда, й важкі хвилини — то вісь зламається, і намучишся, поки заміниш на нову, то обложні дощі почнуться, і не просихаєш тиждень, чи й два, то сам заслабнеш ні з сього ні з того і проваляєшся на мажі, ждучи або одужання, або смерті. А буває, лихі люди нападуть — розбійники, тоді — пан чи пропав: хапаєш замашного кия, що завжди лежить у возі напохваті, і грудьми захищаєш хазяйське добро, з якого і тобі перепаде кілька карбованців... В дорозі всіляко буває. Та все ж більше цікавого, ніж важкого чи лихого. Тому й любить Івась чумакування.

Правда, цього літа щось бентежило його душу. Коли б він міг вибирати — їхати чи не їхати, то, мабуть, не поїхав би, бо не хотілося розлучатися з Катрею на кілька місяців.

Він заплющив очі і уявив дівоче личко, темні очі, окутані довгими віями, і смутні-смутні. Точно такі, як учора вечором, коли вони на ходу перекинулися кількома словами і попрощалися.

— Ждатимеш?— запитав він, потискуючи її руки.

— А ти сумніваєшся?

— Все може бути. Он Василь залишається ж! А я з очей!

— Дуже він мені треба!

— Багатий же!

— Що мені з його багатства, коли сам осоружний! Крім тебе, ніхто мені не милий і не потрібний!— і поцілувала в уста.— Бережися і вертайся якнайшвидше! Одного тебе ждатиму!

Казала щиро, а очі були сумні. Такими він зараз їх і уявляв, і йому на душі теж стало сумно. Хоч би не захворіла, хоч би нічого не сталося з нею! Він зітхнув і підвів голову. Воли спокійно паслися собі на лузі, а деякі, уже напасшись, лягли на траву і смачно жували жуйку. В чумацькому таборі пригасили вогні, вечірня тиша налягла на землю.

Тоді Івась перевернувся на правий бік, підклав кулака під голову і склепив очі.

7.

На п’ятий день чумацька валка дісталася до Кременчука. З гори було видно білі стіни хатин під новою очеретяною покрівлею та черепичні дахи великих будинків, блищав проти сонця сріблястий Дніпро, а на його гладіні де-не-де гойдалися рибальські човни та вантажні баркаси. До берега приставав якийсь чималий корабель.

Ромоданівський шлях закінчився в Кременчуці. Звідки б не їхали чумаки: з Полтави, Сум, Ромна чи Лубен — усі вони не могли оминути Кременчука: тут була переправа з лівого берега на правий, а з правого на лівий. Це зручне місце на Дніпрі сприяло розвиткові торгівлі і зростанню міста, що поволі ставало одним з найбільших усього краю.

Хуржик на коні їхав попереду валки, спрямовуючи її до переправи. Але на базарному майдані шлях йому раптом перетнув капрал з десятком солдатів.

— Стій! Куди їдеш?

— На переправу, служивий,— спокійно відповів Хуржик.— Нам треба на той бік!

— Почекаєш на цьому боці! Переправа закрита! Понімать нада!

— Чому б то? Такого ще й не бувало. Скільки їжджу в Крим, не чувано було, щоб переправа не працювала!

— А хіба раніш ти чував коли-небуть, щоб у Крим їхала сама государиня Катерина?

— Государиня? В Крим? Ні, не чував.

— Отож-бо! А нині пливе по Дніпру. Хіба не бачиш, як принарядили на її честь місто — і побілили, і солому та очерет на дахах замінили, і піском вулицю посипали. От заради її безпеки і закрили переправу. Так що повертай, чоловіче, голоблі назад, щоб і духу твого дьогтярного з мазниць чумацьких не чути було в Кременчуці! Уторопав? Понімать нада!

— Понімаю,— не дуже охоче відповів Хуржик.— А коли ж ми переправимося?

— От як государиня-імператриця відбуде з Кременчука, тоді й переправитеся! Понімать нада!

— А якщо вона затримається тут на тиждень, то що — й нам загорати тут тиждень?

— Невелика цяця — позагораєш!— Капралові набридла ця розмова, і він підвищив голос: — І не патякай багато! Повертай голоблі — і марш звідси!

Не встиг Хуржик огризнутися, як його і капралову увагу привернула пишна карета, що мчала від Дніпра курною вулицею у супроводі кортежу. Капрал і його солдати посторонилися, щоб дати дорогу, але чумацька валка не була такою повороткою і залишалася на місці, загородивши проїзд.

Капрал верескнув:

— З дороги, холопи! А то стрілять буду!— І подав солдатам команду:— В ружйо!

Однак до стрілянини не дійшло. Карета зупинилася, відчинилися дверцята — і з них висунувся якийсь немолодий, поважний військовий чин, поманив пальцем капрала до себе.

Капрал гукнув солдатам:

— Відставити!— і витягся перед прибулим.— Ваше... ваше... ваше...

Він, видно, ніколи не бачив прибулого і не знав, як його величати. А той явно потішався із крайньої розгубленості бідного капрала, однак, навтішавшись, прийшов йому на виручку і вніс ясність:

— Я Потьомкін...

Потьомкін! Хто ж не чув про всевладного фаворита цариці. Адже він сам тут майже цар!

Капрал витягнувся в струну, прикладена до капелюха рука його тремтіла.

— Ваше сіятельство,— спромігся він нарешті на мову,— пробачте великодушно... Так що це — чумаки... Ідуть на переправу — у Крим по сіль... А я їх повертаю назад, позаяк такий був наказ... Нікого не пускати на переправу!.. Доповідає капрал Фількін.

Почувши, що перед ними сам всемогутній Потьомкін, чумаки поскидали свої солом’яні брилі та шапки, схилили в поклоні чубаті голови.

— Здоровенькі були, ваша ясновельможність,— подав голос від усіх чумаків Хуржик.

— Того і вам бажаю, чумаки,— відповів Потьомкін, оживившись, і показав пальцем на Хуржика: — Бачу, ти тут старший?

— Так, ваша ясновельможність, я отаман валки.

— Ну, тоді слухай уважно. По Дніпру до Криму, щоб огледіти свої володіння, на кораблі “Днепр” пливе наша повелителька, імператриця-самодержиця всеросійська Катерина Олексіївна. Я на своїй галері “Десна” трохи відірвався від її ескорту, щоб тут, у Кременчуці, гідно зустріти нашу матінку. Думаю, їй буде вельми цікаво побачити чумаків, які своєю подвижницькою працею піднімають ремесла, розвивають торгівлю і, ніде правди діти, збагачують державну казну... Тому дуже прошу тебе, отамане, допоможи мені так зустріти імператрицю, щоб вона була задоволена. Стань десь над Дніпром табором, відкрий вози з товаром! Та хай твої чумаки варять куліш, хай поспівають нашій матінці ваших солодкозвучних пісень! Можна і про кохання — вона полюбляє такі.

— Це можна, ваша ясновельможність,— кивнув головою Хуржик, дуже вдоволений розмовою, дещо навіть панібратською, з всесильним і всемогутнім ясновельможним князем.—І музиканти, сіреч кобзарі, і співаки у нас знайдуться...

— Та підшукай гарне місце! Щоб і ліс поблизу, і прохолода! Та й людям своїм скажи, щоб чубиська попідстригали та скупалися в Дніпрі! А в кого є одяг пристойний, хай одягне і попереду стане, а в кого немає, той хай задніх попасе! Щоб своїми лахами та дьогтем не псував картини! Зрозумів? А капрал Фількін проведе вас куди треба і в усьому допомагатиме. Чуєш, капрале? І горілки — щоб і духу не чув! Ви ж малороси, народ смирний і богобоязний! Матінка наша любить послушних!