Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 12

Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго стояли і махали руками, вигукуючи останні побажання:

— Господи, повстрічай в добрий час!

— Бувайте здорові!

— Хай вам щаслива дорога стелиться!

Врешті валка переїхала Тернівську толоку і, спустившись у глибокий узвіз, скрилася з очей.

Люди мовчки почали розходитися.

Тим часом чумаки обігнули Лису гору, переїхали міст через Сулу і понад річечкою Солоницею потягнули на схід. Верстви за дві від Сули, де на узвишші виднілися сліди старого, напіврозсунутого, зарослого бур’яном та дерезою ретраншементу, Хуржик дав знак зупинитися.

Це була перша на довгому шляху чумацька “станція”, тобто зупинка. Буде їх ще безліч, але ця була особлива. Розпрягши волів і нагнавши їх на пологий берег, до водопою та до зеленої паші, чумаки зійшлися до ретраншементу, де стояв отаман, Коли всі зібралися, Хуржик сказав:

— Браття, а станьмо на коліна та пом’янемо славного лицаря українського, раба Божого Северина Наливайка, котрий разом з Військом Запорізьким, із людом православним, посполитим, з жінками та дітьми своїми билися тут до смерті, до загину з шляхетським військом гетьмана польського Жолкевського! Хай Бог береже його світлу душу!

Усі стали на коліна, перехрестилися. Потім сіли кружка на траві, і бувалий чумак Безкровний, колишній запорожець, промовив стиха:

— Пролилося тут козацької крові немало... Може, й сидимо ми зараз на чиїхось кістках. Бо хто знає, що ховає під собою ця свята земля!

А Івась запитав:

— Дядьку Михайле, а чому саме тут повстанці Наливайка отаборилися? Чому вони не тікали далі — за Хорол, за Псло та Ворскло? Навіщо дали себе оточити? Адже ж і малому ясно, що з оточення вирватися важко, майже неможливо!

Безкровний подумав, розгладив вуса.

— Бачите, не все так просто, як молодому думається. От я, приміром, не раз і не два із запорожцями потрапляв у вороже оточення. Ну й що? І досі живий -здоровий. Бо ми окопувалися, витримували ворожий натиск, відбивалися, а потім або проривалися, коли ворог не чекав, або таємно вночі вислизали з табору і тікали... Так думали і наливайківці. Відступали вони здалеку, аж з Поділля, переправилися через Дніпро і попростували в незаймані степи — на Слобожанщину, що була нічиєю землею. Там і думали поселитися, щоб жити слободою. Та під Лубнами раптом дізналися, що їх наздоганяє Жолкевський... Що робити? Знялися повстанці — і за Сулу. Думали підпалити міст за собою, та мокре дерево не зайнялося, бо вночі пройшов дощ, і гусари Жолкевського услід за повстанцями переправилися на лівий берег Сули, а друге військо форсувало Сулу убрід під Лубнами і перетнуло шлях відступаючим на річці Войнисі, притоці Солониці. Отож повстанцям, серед яких було багато, майже половина, жінок та дітей, змушені були окопатися і витримати багатоденну облогу, аж поки сили їхні не були вичерпані. Голод, хвороби, розбрат довершили справу. Не допомогли ні безмежне геройство, ні сміливі вилазки, ні кінні атаки. Табір упав. Наливайко був схоплений, відвезений у Варшаву і там четвертований посеред головного майдану столиці Речі Посполитої при великому збіговиську народу.

— Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося?— запитав хтось із молодих.— Невже ніхто ним не скористався?

— Чув і я про золото,— погодився Безкровний.— Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де — ніхто того не знає.

— Отже, воно під землею?— спитав той же голос.— От би знайти та відкопати!

— Га-га-га!— зареготали чумаки.— Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?

— Та вже було б видно, що з ним робити,— відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.

— Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому!— докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник.— Ще й нас забув би до столу запросити!

— Я не твого батька син,— огризнувся той.— Був би мішок золота, тоді й побачив би!

— Годі вам пустословити!— гарикнув на них Хуржик.— Завели пустомелі! Трохи відпочили — тепер вози мазати!

Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:

— О! Починається чумацька неволя!

Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня — двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш — не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.

Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а якже мені — одному?

Хуржик прикрикнув:

— Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!

Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.

Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.

— Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!

Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо,— а це було давне чумацьке повір’я — починати з правого переднього, бо інакше жди поломки вісі,—легко підняв правий бік передка.

— Знімай, Кирило!

Кирило скинув колесо, власне, не скинув зовсім, а стягнув на край вісі, і Пилип швидко зачерпнув кописткою густої мазі, що пахла дьогтем і лоєм, і змастив її. Після цього Кирило надів колесо.

— Готово! Опускай!

Івась опустив воза — перейшов до другого колеса. А їх же в десяти мажах аж сорок! Надірвеш пупа, доки змажеш! Та не раз, а двічі на день! Бо мастило довго не тримається: пісок і дорожня пилюка змішуючись з маззю, перетворюється на справжній терпуг що швидко переїдає дерев’яну вісь.

Та й саму дерев’яну мажу — і колеса, і передок, і задок, і дишель, окрім ярем,— чумак змушений двічі за похід змазувати дьогтем. Мабуть, тому чумацький віз і зветься мажею. Це — щоб від дощу дерево не намокало та щоб у ньому трухлявина чи шашіль не заводилися. Від того і ходить чумак весь вимазаний у дьоготь, а люди думають, що він сам свій одяг змазує дьогтем, щоб уберегтися від страшної хвороби — чуми, якої легко було захопити в Криму.

Коли всі колеса були змазані, наймити пригнали волів. Кожен віл знав своє місце і звично підставляв шию під ярмо. Однак були й норовисті — упиралися, намагалися втекти. У Івася був такий — по прізвиську Лисий, бо мав білу лисину на лобі. Ніяк не хотів ставати. Івась схопив його за роги і силоміць, підганяючи пугою, притягнув до ярма, примовляючи:

— Ший! Ший!

Тобто — шию, шию вставляй між чашовиною і підшийком! А коли Лисий таки вставив шию, швидко встромив у дірки залізну занозу.

— Не крутись мені!— і пригрозив пужалном.

Хуржик уже сидів у сідлі. Пересвідчившись, що всі воли уярмлені, гукнув:

— В дорогу! З Богом! Рушай!

Він рукою махнув Івасеві, що стояв біля передньої мажі, — і валка рушила.

Шлях попереду був багатьом знайомий. З Лубен — на Хорол, узвозом — донизу і поза Лисою горою на міст через Сулу, на Солоницю, а звідти — на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.

Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювалося радістю. За багато років чумакування — спочатку наймитом, а потім і господарем — він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бо чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім Цього, воно п’янило свободою. Під тобою — безмежна земля, над тобою — безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя — маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми, подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут — степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще — безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!