Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович - Страница 11

Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:

— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!

— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба,— несміливо заперечив Василь.—А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!

— Який ти розумний! А ти його надбав?— скипів Хуржик.

— Семене!— втрутилася в розмову Ганна.— Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!

— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!

— Ну, й хай сміються,— буркнув Василь.— Не дуже страшно!

— Тобі не страшно, а мені соромно буде.

— А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене?— спитала Ганна.

Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.

Хуржик сердито гримнув:

— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть...

— Дуже треба мені ваша корчма!— не здавався Василь.— Не з корчмою ж мені жити!

Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?

— Досить! Занадто ти розумний став!— і вдарив долонею по столу.— Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий іду в Крим... А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!

Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.

— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися... Чи, може, самому закортіло?

— Що-о?— Хуржик аж підскочив на стільці.— Ти знову за своє?

— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину... Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я прокляну тебе! З того світу встану — і прокляну!

Хуржик схопився і кинувся до дверей:

— Тьху на тебе, дурноверха!— плюнув і вискочив з кімнати.

5.

Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:

— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу... Ждемо твого наказу!

Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальських виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три “батових”

Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.

Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.

— Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.

Хвора заплакала.

— І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну...

— Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу — і кав’яру, і ізюму, і хурми...

— Які вже там гостинці!..— прошепотіла жінка ледь чутно.— Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя... Дитину мою...

— Догляну,— буркнув Хуржик.— Будь спокійна!

— А сам повдівствуй рік, а тоді женись... Ти ще не старий чоловік... Але молодої не бери, бо буде тобі лихо... Бери таку, як сам,— вдову...

— Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого!— вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої. А що вона помре скоро, у цьому не мав він сумніву, бо вже на ладан дихала.

— Е-е, відчуваю я, що це мої останні дні чи години...

— Ну, то прощай, Ганно! І не згадуй мене лихом!— Хуржик узяв її худу, холодну руку і поцілував.

— А може б, ти не їхав, Семене?— знову заблагала вона.— Хто мене поховає?

— Василь уже дорослий... Усе зробить як слід,— запевнив він вмираючу, не розуміючи, якого болю завдає їй.—А їхати я мушу... І втратився, і товариство жде...

Ганна знову заплакала.

— Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!

6.

Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба — там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.

Народжувався новий день.

Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, — готова до походу. Попереду — три Хуржикові “батові”, тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі — Івась, посередині та в кінці “батових” — строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, — молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі — батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу — то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.

Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку — перехрестився.

— Ну, з Богом!

Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся — і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід — буде удача в дорозі, якщо на захід — чекай невдачі, на південь — повернуться чумаки з прибутком, на північ — і своє втратять.

— Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця!— загукали чумаки.— Рушаймо!

І тоді всі — хто йшов у дорогу і хто проводжав — стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.

Хуржик обняв сина, тричі поцілував.

— Прощай, Василю! Бережи матір!

— Їдь здоровий, тату,— відповів Василь.— Хай тебе Бог береже!

Хуржик гукнув на весь майдан:

— Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!

Скрипнули ярма — валка рушила.

Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:

— Господи, благослови їх!

— Бувайте здорові!

— Дай, Боже, в час добрий!

До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.

— Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше — чекатиму! А то так на серці важко!

— Спасибі, люба! Чекай — прийду!

Він засунув вузлика за пазуху і пугою ляснув над волами.

— Гей, гей!

Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.

— Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!