Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 14

Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так,

що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само,

як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.

Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними,

прагматичними, а головне – в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.

З тої склянки все й почалося. Тепер Рiхард наполягає жити разом. I ця пропозицiя досить серйозна.

А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.

Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму

шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн – єдиний в усьому свiтi. Таких я

нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не

захват дурненького дiвчиська.

Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при

тому – нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого.

Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i

зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як

кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв

сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто

високими, аби справдитись. Адже – не бiльше, не менше! – Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того

єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» – простого i

смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила

таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт – добре збудований, випещений,

налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть – заслуга її рук. I що вона

мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у

непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на

сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи

менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн

навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей.

Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i

пiду далi – до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування.

Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»

Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше – перекинула на його бездоганний пiджак з

сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi

Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно

промовляла ту молитву.

Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав,

що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них

виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився

на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i дослухався до приємного акценту, з яким вона

промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста

по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з

її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати.

Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж

нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, – нестримним. I вiн засмiявся разом

iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi

плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до

кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i

попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу

невiдкладних справ...

...Сьогоднi репетицiю скасували – в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i

тяжко хворiла i ось тепер – похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i

повернутися додому ранiше, нiж завжди.

Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти:

бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички – зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений

кошик для хлiба, який давно вподобала. Але купувала все це машинально, не так як би це робила

ранiше. Тепер кожна покупка «в дiм» означала для неї початок кiнця цього дому. Кожна куплена рiч

викликала у неї сльози, що буквально душили її, щойно вона торкалася таких звичних i буденних

дрiбниць. Кожна з них була, як прощання. Навiть рожевi бiфштекси. Навiть морква. А вигляд

чоловiчих шкарпеток у галантерейному вiддiлi викликав у її душi цiлу бурю суперечливих почуттiв.

Хто тепер купуватиме Роману шкарпетки, краватки, носовички? Спересердя придбала кiлька пар –

нехай залишаться йому на перший час...

I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм

єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя – болiсно i незворотно. Через те i намагалася

придiлити його останнiм дням якнайбiльше уваги, нiби закрiпити в пам'ятi цей багаторiчний уклад,

якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала

прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку – i все це з такою

пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична

домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх

намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась

iнша реальнiсть – так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.

Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно

нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю

мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi

занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний

струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає

у сполучену з її кровоносною системою посудину.

Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них

часник. А насправдi – чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i

шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.

Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах,

фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:

– Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь.

Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.

Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий – фрау

Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на

вiдповiдь:

– Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю.