Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 13

завжди намагалася обходити їхнi галасливi скупчення. Тепер вона пiшла прямо на них, потiм побiгла,

дивлячись, як смикається в їхньому тiсному колi розбита голова Меджнуна. Вони методично, кожен

по черзi, били його, ставили на ноги, притискаючи до стiни, i знову гамселили, мов грушу. По обличчi

хлопця текла кров.

– Стiйте! Облиште! Не чiпайте! – кричала на ходу Оксана, не помiчаючи, що кричить не по-

нiмецьки.

Правду казав Штiрлiц у фiльмi «Сiмнадцять миттєвостей весни»: народжуючи дитину, жiнка

кричить своєю рiдною мовою! Оксана не народжувала, але в якусь мить їй здалося, що вона на вулицi

свого рiдного мiста, а гамселять її Миколку – саме зараз, у цю хвилину, коли вона пiдбiгає до

закривавленого Меджнуна. Вiн прийшов сюди через неї...

Вона увiрвалася в коло кривдникiв, мов фурiя. У першу мить свого втручання навiть змогла

розiмкнути їхнє коло. Полишений Меджнун, мов ганчiр'яна лялька, сповз по стiнi їй пiд ноги. Коло

розпалось, розпорошилось – атас! Лишився один – пiдступив ненадовго, усього на якусь мить.

Глянув в очi, зробив один короткий рух. Оксана зовсiм не злякалась, навiть встигла подумати: «От

халепа! Як не кiшка, то турок! Невже знову доведеться обирати мiж ним та електричкою?!». А потiм

вiдчула, як поволi зникає порожнеча в грудях, та порожнеча, яка так мучила її всi цi роки. Як вона, та

дiра, заповнюється чимось гарячим, живим, рухомим, заповнюється по вiнця, огортає теплом серце i

легенi. Отже, вона, Оксана, не залiзна – до неї повертається душа! Це боляче. Так боляче. Але як

приємно вiдчувати, що душа нарештi повернулася. Душа була на мiсцi.

...Оксана повiльно сповзла по стiнi. Її рука вiдкинулась на груди Меджнуна. До перону пiдходила

електричка...

Вiра. Вершки з полуницею

– ...Чи я розповiдав тобi про свого дiда, люба? Хiба нi? Дивно. Я вважав, що ти вже чула цю

iсторiю. Чомусь вона здається менi подiбною до нашої. А, можливо, я переживаю її за свого дiда. Є в

цьому щось на генетичному рiвнi. Напевно, дiд передав менi любов до своєї киянки у спадок i я мушу

прожити її в iншiй iнтерпретацiї. Щасливо. Адже його киянку розстрiляли в сорок третьому...

– Розстрiляли?!

– Так. Вона виявилася пiдпiльницею.

– I твiй дiд не мiг її врятувати?

– Нi... Це досить дивна iсторiя, вiн розповiв її менi майже перед самою смертю. Я слухав його в

пiввуха, бо ж тодi це здалося менi несуттєвим, а якщо чесно – просто якоюсь вигадкою. Лише

дивувався, яка буйна фантазiя розвинулась у стариганя: вiн розповiдав i його очi, вже вицвiлi i нiби

повернутi поглядом всередину себе, сяяли коханням. Тiльки тепер я розумiю, що вiн казав правду.

Адже часом у життi трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливiший письменник.

Словом, iсторiя така. У тридцятих роках мiй дiдусь мав довге вiдрядження до Києва. Вiн вивчав

давньослов'янську архiтектуру, писав по нiй наукову працю. I доволi часто бував у СРСР. Отже,

одного дня на вулицi... м-м-м... забув, як вона називається... щось пов'язане з хрещенням...

– Хрещатик?

– Точно! Так от, там вiн зустрiв дiвчину в бiлих шкарпетках. Чомусь цi шкарпетки найбiльше

зворушили його. Вiн попросив її провести його до Успенського собору. Виявилося, що дiвчина

вивчала в школi нiмецьку, чудово його зрозумiла i погодилась стати його гiдом. Дiд пробув у Києвi

бiльше призначеного часу. Це було, за його словами, шалене кохання. Таємне, сповнене пересторог i

вiдчаю. Дiд навiть хотiв одружитися. Але дiвчина несподiвано зникла. Вiн шукав її. Страждав. Але

згодом змушений був поїхати нi з чим. А вже пiд час вiйни вiн, як фахiвець, займався експертизою

картин та iнших матерiальних цiнностей, що були на окупованих територiях. Так вiн знову опинився в

Києвi. I знову кинувся на пошуки коханої. I, уявляєш, доля знову звела їх!

Вiн неймовiрно здивувався, коли, завiтавши до кабаре – так, так, в окупованому мiстi дiяли i

кабаре, i театри, i виставки! – вiн побачив, що вона працює в ньому офiцiанткою. З'ясувалося, що тодi,

в кiнцi тридцятих, вона змушена була виїхати з мiста: одруження з iноземцем було для радянської

комсомолки не тiльки неможливим, але й небезпечним. А тепер воно стало небезпечним для нього,

нiмця. Проте вони знову почали зустрiчатися. Вона навiть переїхала на його квартиру. Поводилась, як

господиня, приймала гостей – рiзних вiйськових посадовцiв i, як розповiдав дiд, чудово спiвала,

причаровуючи кожного, хто заходив у гостi. Звiсно, що свої вважали її нiмецькою пiдстилкою. Дiд

готував для неї документи на виїзд до Австрiї, де у нас був родовий маєток. Його не полишала думка

про одруження, про дiтей. Вiн ненавидiв вiйну. А потiм її арештували i розстрiляли. Виявилося, що

вона працювала на пiдпiлля i, причаровуючи гостей, примудрялася скопiювати якiсь важливi

документи чи мiж iншим вивiдати вiдомостi про пересування вiйськ або наближення вiйськових

операцiй. Друг дiда допомiг йому негайно виїхати на батькiвщину. Потiм дiд втiк до Португалiї,

згодом одружився, повернувся до Нiмеччини, помер старим – йому було дев'яносто. Але коли вiн

розповiдав про свою київську Марусю, його обличчя сяяло, мов у немовляти. Вiн сказав, що не бачив

гарнiших жiнок, нiж тодi, на – як ти сказала? – Хрещатику...

Вiра дивилась, як ворушаться губи Рiхарда, пiдшуковуючи слова, як вiн намагається говорити

повiльно, щоб вона добре розумiла кожне слово. I вона розумiла, хоча ще не зовсiм досконало вивчила

нюанси мови. Водночас, уважно слухаючи його, Вiра уявляла себе на пароплавi, що пливе у

вiдкритому морi i дивувалася тому, що встигла заскочити на цей останнiй корабель, не маючи квитка.

Навiть не уявляла, що здатна на подiбну авантюру. Але хiба це авантюра? Вiра жахалася тої думки, що

всього цього могло не бути. I вона прожила б життя без любовi. А точнiше – сприймала б за неї те, що

мала протягом двадцяти рокiв шлюбу з Романом Iвановичем. Усе в цьому шлюбi було надто

правильно, надто прагматично.

Вiра поглядала у велике вiкно турецької кав'ярнi (чомусь у цьому передмiстi було багато туркiв i

вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її

серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину

зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх

давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю – вийшла замiж за надiйного, але

не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя

залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона

планувала.

Рiхарда зустрiла випадково – просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на

скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку

збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись

вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали

iншi музиканти чи клоуни.

Тодi – вона це точно пам'ятає! – її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше

вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на

неї очiкує старiсть у чужiй країнi.

Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини,

прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою.

Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю.