Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 76

Різні думки роїлися. Мов бджоли навесні у вулику прокидалися. По-різному гули, навіть кусали.

«Як же так обманювати мона?» — верталася забута думка.

І ще одне з’явилося — нима вже на цим світі тамтого Гриця. А раз нима — то й питати нима кого, тре’ заспокоїтися.

Зрештою таки подзвонила в ту Новоолександрівку. Не знала, ци є в тім селі колгосп, бо в їхньому вже ни було, всі корівники й телятники розібрали, то на пошті сільраду попросила замовити.

Зновика почувся — тепер набагато менше ждати довелося — жіночий голос. На Соломіїне: «Чи у вас живе такий і такий-то?», почула, що то бухгалтер сільрадівський говорить, що Григорій Вікторович живий, на жаль, хворіє. З очима в нього погано, осліп, глаукома, операція була невдалою, а останній місяць вже й не встає з постелі, бо погано з ногами.

— А що йому передати? — спитала бухгалтерка. — Ви його родичка чи знайома?

— Передайте вітання од Соломії, — тільки й сказала Соломія. — Він знає.

І поклала трубку. Бо запекла вже долоня.

Дівчина на пошті була молодою. Соломія не одразу й згадала — чия то? Подєкувала, спитала, скіко заплатити тре’.

А через місяць Соломія вирушила в дорогу. Скільки не відмовляли, ніц не вийшло. Казала, що хоче тико з’їздити, побачити тамтого чоловіка і все.

— А скіко тобі літ, подруго, помниш? — То Вірка, звісно.

— Сімдесят восьмий, — сказала Соломія. — На ногах тримаюся, і казати щось можу, і памнять, Бог дав, ни одибрало.

Добре, що Соломія-менша тепер в Луцьку жила. Бо хтозна, якби до маминої забаганки поставилася.

У дорогу взяла спечених коржиків, яблук, що з осені зосталися, баночку огірків і баночку сливового варення. Ну, й баночку чорниці з цукром, од очей помагає, мо’, хоть якось поможе. Внук, Ольжин син, який до села заїхав якраз, дав їй маленького телефона, що і в селі вже з’являтися почали.

— То мобільник, бабусю, — сказав і роз’яснив, як користуватися.

Сказав, що собі іншого купить, а номер цей всім родичам повідомить, он і у дядька Василевого сина, Петра, є такий мобільник, і дядька Віталика повідомить, то звоніть, як тре’, і ми будемо до вас дзвонити. Цілий екзамен устроїв бабусі, халамидник.

Ну, того телефончика Соломія взяла. Раптом і справді згодиться.

Над Загорянами зновика розпростерла крила весна. Розтав сніг, світило сонце. І вже як вийшла на вулицю, раптом у небі крик почула. Почула таки, хоть і стара вже. Звела очі. Зір не той, а таки угледіла цятки. Матінко моя, тож, певно, гуси. Дикі гуси вертаються з вирію. Як тоді, колись. Ой, Господи, якого ж то року?.. У війну було, і вона тогді кинулася гуску рятувати. Гуску, до якої вже біг Петро.

Сльози навернулися на Соломіїні очі. Рясні, як потоки дощу, геть заволокли обрій.

2

Степ Соломія побачила спочатку з вікна автобуса, яким добиралася до Новоолександрівки. Поле, на якім зеленіла озимина, тяг- лося, здавалося, аж за обрій, там пропадало й обмотувало землю, щоб винирнути з другого боку. Далі пішла рілля, зорана, вочевидь, з осені, далі знову килим, але не озимини, а трави.

«Матінко рідна, тут же ніде сховатися ни од дощу, ни од грому, — подумала Соломія. — Око може втомитися, як у той безмір вдивлятися».

Люди в автобусі говорили по-вкраїнськи, тико не так, як у них, домішуючи гинші слова, майбуть, руські. А мова була про те, що і в них — про весну, врожай, буде ци не буде дощ, а жінка якась бідкалася, що цеї неділі знов підсвинка не купила.

Озвався той телефончик, якого Соломка в кишеню пальта вклала. Внук питав, де вона?

— Та їду тутечки тим степом, кінця-краю не видно, — сказала Соломія. — Скоро приїду.

У автобусі їхали четверо хлопців, що голосно говорили, гиготіли чєс од чєсу, а то й іржали, як коні. Реготнув їден з них і тепер:

— Гля, Валєрка, крута бабка, з мобілою.

— А на (далі було грубе слово, звичне для Соломії, але ж то молоді) він їй? — другий спитав.

— Точно, в буржуїв надо ізимать современноє добро, — регот- нув третій.

Соломія мимоволі зіщулилася, їй зробилося страшно, бо зрозуміла — ці реготуни й матюкальники можуть що завгодно зробити, той же телефончик забрати, головне, що внук й дочка будуть хвилюватися, ни знатимуть, що з нею. Мо’, попросити, пояснити? Нє, таких ничого не допросишся.

Затамувала подих Соломія. На її щастя, автобус спинився і шофер оголосив, що Новоолександрівка, хто там просив сказати? Соломія кинулася до виходу. Котрийсь із хуліганів підставив ногу, ледь не впала. За спиною пролунав знову регіт, слова: «Гля, как удіраєт бабка» і «Відать, дорогая мобіла». За Соломією вийшла ще жінка, то в неї й спитала, де живе Григорій Вікторович, ланковий колишній.

— Ходімо, покажу, — жінка, літ п’ятдесят з виду, махнула рукою кудись поперед себе.

І вже дорогою заговорила, як то бідує останні роки дід Гриша, а такий же справний був, перший веселун і роботяга на селі. Добре, що племінниця приходить та ще сусідка, а то якби справлявся без очей та без ніг?

— Без ніг?

— Ну, то я до того, що покрутило ноги, зовсім ослаб. За одною бідою й друга не одстає. А ви йому якась родичка?

— Мона сказати, що й родичка, — одказала Соломія.

На подвір’ї добротного будинку загавкав великий чорний пес, схожий на вівчарку. Соломія спинилася було, та побачила, що псисько прив’язаний, з ланцюгом на дроті бігає, мало до хати не дістає, али пройти мона. Вона й пройшла. У хаті стояв затхлий запах, як то буває, коли довго хтось хворіє. Соломія роззирнула- ся на гарний сервант, на диван у кутку, стіл.

— Хто то? То ти, Зою? — почувся з другої кімнати слабкий старечий голос. — Чи то Катька?

— То я, — сказала Соломія, заходячи. — Доброго дня, Григорію.

На ліжку лежав під натягнутим під груди одіялом старий, геть висохлий і сивий дідок, в якому годі було впізнати колишнього Григорія, бравого чорноволосого ставного Гриця. Неїного Гриця, хоч і на тиждень всього, а правдивіше, на день ци два. Пальці його, худі, кістки, обтягнуті поморщеною шкірою, перебирали складки на одіялі. Розплющені очі були вкриті якоюсь плівкою, і відразу було помітно, що невидющі.

— Доброго вам дня, — сказав хрипко, з натугою. — Тільки хто то, щось по голосу пізнати не можу.

— То я, Соломія, Соломка, як ти казав — Соля, приїхала от провідати. Больний, сказали.

— Соломія. Яка Соломія? Соля? Ой, Боже ж мій. Бо. же.

Голос його задрижав, затремтів, збився, мовби кудись полетів.

Спробував підвести голову, та не зміг. Затремтіли й губи, що силкувалися ще щось сказати.

— Тихо, тихо, ти не рвися так.

Соломія поклала свою руку в його. Він зробив якийсь порух, хотів мовби підняти Соломіїну руку, може, піднести до губ, щоб поцілувати, та не осилив. Соломія злегка стисла його пальці, потім другу руку поклала, ліву, й погладила тильний бік долоні.

— Нащо ж ти приїхала? Прости. Бо ж я. То ти дзвонила, мені переказували?

— Я, — сказала Соломія.

— Ой, прости, прости. Вийшло, як тоді. бачиш, як Бог мене покарав. А я ж у нього колись не вірив. Думав: мій бог — трактор. Ще степові поклонявся.

— Мовчи.

— А тоді.

І він заплакав. Скупо, але гірко. Соломія присіла на стілець.

Як стих, то знов проказав:

— Я тоді.

І зновика Соломія сказала:

— Мовчи.

— Добре, — згодився Григорій. — Може, ти їсти з дороги хочеш, то там зготов собі. Зара Зойка має прийти, племяшка, то покаже, де що.

— Я тобі яблук привезла, — сказала Соломія. — І варення, од очей помочного. І коржиків, тико вони зачерствіли за дорогу зувсім.

— Спасібо.

І перегодя трохи:

— Ой, Соломко-Солю. Яка ти тепер?

— Така, як і ти — сива.

— А бач, з такої далечі добралася. А я.

Заворушився, звестися на лікті спробував. Упав на постіль.

— Не ворохобся. Зараз і зготуємо щось.

Тугий клубок сидів у Соломіїних грудях. Ци мовби висів у чорній порожнечі. Не міг зрушити з місця, хіба груди прорвати.

— Якби теперішній розум.

— Типерка — то типерка, — сказала Соломія.