Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 75

Мусила визнати Соломія — найбільше їй подобається, коли лишається сама. Раніше в домі була прислуга. Типерка, сказала Соломія, вона й прибиратиме, й готуватиме їсти. А що ще робити, раз городу нима, продухти, бульбу там, помідори, огірки, всілякі овочі-хрукти заморські доставляють або Вадим, або од синів прислуга привозить. Соломія було запропонувала: мо’, городу хоч трошки заведемо, оно місця скіко, Вадим тико засміявся, сказав, що колгоспи вже закінчилися, а вдома ліпше квіти вирощувати. Квітів було в маєтку багато. І на клумбах, перед і за будинком росли, і під склом, оранжерея, Вадим пояснив. Квіти Соломія любила, доглядала, поливала, та не з шланга, а з відра, чашкою.

До синів, котрі мали і квартири в Києві, й свої маєтки, Вадим не повіз Соломію жодного разу. Майбуть, не хотіли неї бачити. Часто їздив у місто й до якихось приятелів під Києвом. Казав, у теніс пограти. Ну, ти ж не граєш, казав. І до нього знакомі приїжджали, то або сиділи з вудками коло ставка, або якимись штукенціями м’ячики маленькі в ямочки на другій половині лугу заганєли, геньби маленькі діти, або в шахи грали ци в карти різалися, тико ни в «дурня», а якісь гинші чудернацькі ігри, де могли подовгу мовчати. Часом їхав Вадим на три-чотири дні, казав, на рибалку в плавні, правда, рибу справді привіз, та вже почищену. Раз сказав, що на полювання виїде, хоч вік не той, згадає молодість. А вернувся, то за серце вхопився і на ногу став шкутильгати. Правда, за тиднів два пройшло. Був ще в будинку зал, збоку ніби на першім поверсі, де залізяк повно, і їх Вадим пробував піднімати, і сміявся, що «не той тепер Миргород, Хорол- річка не та», і що такий кінь, як він, вже глибокої борозни не виоре. Спали разом, та все більше здавалося Соломії, що то не Вадим поруч, на широчезному ліжкові, а чоловік низнакомий, щораз гинший, мовби хто підкладає тих чоловіків, щоб охороняти неї. Щоби не втекла нікуди. Такі от чудернацькі видіння.

Говорили мало, згадували. Вадим анекдоти розказував. Соломія посміхалася, а раз спіймала себе не думці — то не вона сміється.

З сусідами майже не спілкувалися. Раз тико прийшла жінка, виявилося, служниця з сусіцького будинку. Подзвонила у ворота. Соломія одкрила.

— Хазяїн поїхав? — спитала.

— Ага, — сказала Соломія.

— І мій тоже.

Розговорилися, та як довідалася, що Соломія тут хазяйка, не подала виду, що здивувалася, а тико спохмурніла на виду. Певно, теж подумала — як тобі, сільська бабо, такого пана вдалося обкрутити?

До Києва за півтора року Вадим Соломію три рази возив. Раз по магазинах пройшлися, кохтину й спідницю та ще чобітки вибрали. Раз у парку над Дніпром посиділи, потім перстень їй купили. А раз у цирк сходили. На ведмедів, тигрів і клоунів подивилися. То навесні вже було, після восьмого марта, коли з Вадимом разом вино пили, а перед тим Ростик привіз їй букет троянд.

Ага, ще на Паску разом до сусіднього містечка їздили на всеношну й святити паску. Кілька разів Соломія в село неподалік до церкви сама ходила. Крадькома од Вадима, він ще сердився — міг би й підвезти.

Часом, як Вадима не було, їй здавалося, що навмисне тут, в цім порожнім, великім, безбережнім маєтку неї лишив, що сама довіку тут зостанеться — від того ставало страшно.

Вона чекала. Вона чогось чекала. Од Вадима — й не од Вадима. Мало статися щось особливе, щось повернутися. Наче з того, напівзабутого часу. Що десь там, у височині, плив і не міг спуститися на грішну землю, і хоча б ще згадати про неї, якщо не приголубити.

Раз приїхали Соломія наймолодша з Віталиком. Прийняв Вадим добре, тико, посидівши трохи, вибачився, що в нього ділова зустріч. Вернувся аж вранці, й знову вельми вибачення просив.

До Загорєн поїхати не пустив і саму, і вдвох їхати не схотів.

— Боюся, що ти вже сюди не вернешся, — сказав. — А я тебе люблю й не хочу відпускати.

Що передчував? Чого так поводився?

Соломія збагнула — не міг інакше.

А потім настав той літній день. До Вадима приїхав один з його знакомих. На веранді сиділи, розмовляли, вино пили, той гість казав, що вельми смачне, заграничне.

Вона хотіла їм принести млинців з сиром, що якраз приготувала.

І спинилася, бо почула, як той гість спитав:

— Хто ця жінка?

— Та так. З села, де я колись працював. Домогосподарка, можна сказати, служниця.

Соломія стояла і боялася випустити тарілку з млинцями. Та таки заспокоїлася, занесла. Намагалася не дивитися на них, а щось спитали, то відповіла.

Потім Вадим поїхав проводжати гостя. Соломія сиділа в кріслі й пригадувала, що її одним Вадим представляв як його дружину, навіть господинею дому, а більшості ніяк не казав, хіба «це моя Соломія».

Сліз не було. Тико душило ніби щось ци хтось за горло. Зрештою Соломія підвелася й почала швидко збиратися. У сумку- пакет поклала тильки деякі речі, привезені колись з собою. Писати щось чи не тре’? Зрештою знайшла ручку, на листку, вирваному з блокнота, вивела рукою, яка трохи дрижала, нерівні букви: «Вибач, у нас різні шляхи». Хотіла щось додати, та не знала — що. Зрештою написала внизу: «Соломка». Хотіла виправити — «Соломія», та не стала — хай. Тре’ швидше піти. Звідси до залізничної станції кілометрів пєть, вона знає. Взяла документи. Хтіла гроші, хоча б на дорогу, захопити, та згадала, що поїздом, тим, дизельним, пенсіонерам безплатно мона їздити. Ну, добре, візьму пару яблук на дорогу, зо два млинці, сама ж зготовила.

4

Вранці третього дня Соломія була вже в Загорянах. Довелося, правда, на вокзалі у Ковелі передрімати, та їй не звикати. Літо, до того ж. Раненько звелася, крана найшла, лице сполоснула, попила води, нічо, що в грудях смокче, вдома поснідає. Правда, в Любомлі довелося до родичів зайти, на маршрутку грошей позичити.

Вадим не приїхав, як десь в глибині душі сподівалася Соломія, ні 15 вересня, ні пізніше. Тильки на Новий рік прислав привітання «з Новорічними й Різдвяними святами». Без слів вибачення. Просто друкований, набраний на комп’ютері текст. Від руки одне слово — Вадим.

Соломія весело розказала і Вірці, й Василю, й иншим про своє «панське життя», якого не витримала. Розповідала з гумором та сумними очима. Вночі, щоб не пустити сльози, разів зо два міцно стискала губи й зуби. Потім відболіло. А десь за рік поштарка вручила конверта, в якому був текст. Писав старший син Вадимів. Повідомляв, що батько помер від інфаркту. «Гадаю, що й ви доклали до цього певних зусиль», — було далі. І потім повідомлялося, що батько, Коробченко Вадим Георгійович, лишив заповіт, в якому він відписав їй, громадянці Родюк Соломії Антонівні, будинок з усіма надвірними будівлями й земельною ділянкою. Прийомний син Вадима повідомляв, що в разі пред’явлення нею претензій він подаватиме в суд, оскільки вона, гр. Родюк С. А., не перебувала в шлюбі з батьком, не була навіть прописана в цьому будинку і є свідки, що не вела спільного господарства з покійним, а була лише домробітницею.

І брат, і донька, і всі рідні радили судитися, якщо є заповіт.

Соломія сказала — нє. Просила пробачення, що, може, грошей таких позбавляє. Тико вона швидше умре, ніж візьме той дарунок.

— Простіте, — сказала Соломія. — Простіте.

І вмовкла. Вперше за багато літ почула, що не заболіло, а запекло серце. їй дали води, побігли за валідолом.

Тико Вірка сказала на другий день:

— А знаєш, Соломко, сива моя голубко, я тебе розумію. Я б тоже ни взяла і ни судилася б. Хоч вір, хоч ни вір. Хай вони вигорять з тим своїм багацтвом.

— Я тобі вірю, — сказала Соломія.

Серце у неї вже не боліло, тильки глухо нило десь коло лівого плеча. Мо’, й ни серце. Чогось легше стало, як згадала — Маруся в той маєток так і не приїхала.

РОЗДІЛ XV ПОДАРОВАНА ПІСНЯ

1

Два роки з гаком опісля повернення з маєтку те муляло Соломію. З’явилася думка й не відпускала. Думка про Григорія. Гришу, Гриця, який мив їй ноги у Дніпрі. Який найліпше з усіх шести чоловіків, котрих знала за своє життє, умів кохати. Ни- вже й він такий самий? Чого не приїхав, не написав, ни позвонив хотя би.