Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 4

— Божечку мій, — зойкнула Соломія.

Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.

— Я зара, зара.

Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.

— Встати можеш?

Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.

— М-можу встати. Тилько не тре’.

І раптом звівся на лікті, лице наблизив.

— Ти мене ліп. Ліпше поцілуй.

— Що ти, що ти, Степанку, — відхилилася Соломія.

— Не хоч? А я би тебе кожен день цілував.

Він упав на траву і вже прохрипів:

— У губи, в шию. А схотіла б, то й у гузницю.

Соломія таки торкнулася розпашілими вустами його лоба.

Степан зненацька схопив її обома руками, притис і зашептав

на вухо, як у гарячці:

— А хоч — скажу, що дитина од мене?

— Степане!

Соломія спробувала відсахнутися, та він рук не розчеплював. Коли ж шарпнулася сильніше, обм’як, і як люди підбігли з хати за поворотом, лежав напівпритомний. Правда, коли на воза стали вкладати, очнувся, прошептав: «Я сам», та заточився, ледь підхопили під руки.

Степан не вмер, тильки з тої пригоди слабувати став, скаржився на болі в боку і спині, що голова часом, особливо, як до тяжкої роботи брався, шумить. У селі по лікарнях їздити було не прийнято, та й грошей в родині не водилося. Тож покликали Настю Луциху і Варку Харитониху, котрі на травах зналися, а Варчин Демид хребця вправив, то трохи полегшало.

Переживала Соломія, щоб передчасних пологів не сталося, аби обійшлося. Більше того, наблизилося й минуло Сплиннє, а дитина не просилася на світ. Соломія було злякалася якось, часточасто серце загупотіло — мо’, не дай Біг, мертва вже її дитинка, і невимовно зраділа, як почула спершу слабкі, а потім сильніші й сильніші поштовхи.

— Дитинонько, мама тибе жде, — прошептала щасливо.

6

Народилася дочка Соломії Троцюк, Зозуликів невістки, жони їхнього сина Антона, мешканки поліського села Загоряни, громадянки Другої Жечі Посполитої, на четвертий день після Голо- восіка 2, на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового за новим, як у селі казали, польським стилем. Приймала пологи й бабила, себто перев’язувала пупа, двоюрідна тітка Антона, Рипина 3 Трикальова. Коли дитя з’явилося на світ і спочатку якось аж навіть жалісливо пхинькнуло, перш ніж гучно зарепетувати, баба Рипина, як годиться, ляснула по слизькій дупці і, як годиться, сказала: «Тьху, тьху, яке погане», щоб не зіврочити Соломчину доцю.

— Дівка, — звістила весело і трохи стомлено Рипина породіллі, виснаженій довгими пологами, те, що Соломія і сама знала.

На четвертий день після народин, як і годилося, батько Антін пішов до батюшки, отця Андронія, домовлятися про ім’я новонародженої та день хрестин. Споконвіку давали ім’я за святцями, за тим святим, преподобним чи ще кимось, на чий день припадали народини. Правда, в останні роки все менше дотримували суворих приписів-канонів та й з отцем Андронієм за пляшчину чи гинший хабарчик мона було домовитися, те добре загорянці знали.

Соломія, котра вже й на ноги звелася, і почувалася добре, більше того, перебувала на сьомому небі од щастя, дивлячись на своє маленьке диво, що смішно плямкало, притуляючись до теплих маминих грудей. Навіть пронизливий, з невеличкою хрипотинкою крик манюпуньої крихітки (а втім, дочка вродилася нічогенька) звучав для матері як прекрасна музика.

До кошика вклала чималий шмат сала, кільце домашньої ковбаски, два десятки яєць, банку зі смальцем, десяток рум’янощоких яблук й свіжозарубану курку. Ну й, звісно, поставила блєшку монопольки, «вудки виборової».

— Марією, скажи, назвати хочемо, чуєш, Марією, — напучувала Соломія. — Ни забудь.

— Та чом би я мав забути, — вдавано нахмурився Антін. — Ну, я пуйшов.

— Буде щось там впиратися батюшка, то напомни, що позавтра4 Друга Пречиста 5, Маріїн день.

День, що передував Другій Пречистій, був нічим не примітним осіннім днем. Сірим і захмареним. Сонце возсіяло для отця Ан- дронія, коли гість ступив до священикової хати, що тулилася до дзвіниці біля дерев’яної, ще з сімнадцятого століття, церковки. Отець Андроній знав про аж двоє уродин, що трапилися цими днями в селі, й чекав приходу батьків, бо щось довго в парафії не було хрестин. А що йому хотілося випити та й матушка за доброї оказії пішла попліткувати аж на другий кінець села, то дари добросердних і таки богобоязливих парафіян частково опинилися на столі. Не найбагатший, але й не бідний сельчанин, котрий завітав до господи, годився за компаньйона, а отець Андроній любив побалакати, коли вип’є. Та перш, ніж сісти за стіл, батюшка дістав святки й сказав, що зара подивиться, день якої святої чи великомучениці на п’ятнадцяте чи, по-православному, на друге сентября припадає. А погортавши книжницю, прорік, що цей день — то є день преподобної Руфини, то так і належить ново- рождену назвати. Руфиною.

— Руфиною? — Антін не на жарт злякався, аж всередині похололо. — Змилуйтесь, батюшко. То ж якесь жидівське ім’я.

— Жидівське, кажеш? — отець Андроній примружив око, а потім значливо підняв вказівного пальця. — У Христа нема ані елліна, ні єврея, а є паства Божа. Отак-то, сину мій.

«Як же я Соломії скажу?» — подумав Антін, а вголос мовив:

— А ни мона якось по-інакшому?

— По-інакшому? — Око батюшки прискалилось, а затим подивилося пильно-зважуюче. — Василисою або Домною мона. Бо їх, великомучениць, день якраз випадає після Руфини.

— Домною? Василисою?

Антін почухав потилицю. Імена йому не вельми подобалися.

Око ж батюшки прискалилось ще більше, з нього чоловічок цікавий визирнув і сховався, моргнувши на блєщину та чарку.

— А ти як би хотів? — спитав батюшка.

— Хочемо Марією назвати. На честь пресвятої Діви Марії. У котрої позавтра іменини. І Пречистої.

— Що ж, добре ім’я, — схвалив батюшка. — Зараз поміркуємо. Наливай, таточку.

Випили і закусили. І забалакали. Про справи церковні і мирські, про цьогорічний урожай і майбутні хрестини, які, повідомив Антін, хочуть справити у неділю перед Воздвиженням.

Про жінок завели мову. Батюшка скаржився на непойнятливу до його потреб матушку. І тут раптом Антін подумав, що йому, власне, на свою жінку скаржитися гріх. Добра, покладиста, як і вип’є він часом, то хіба дорікне м’якенько. А що була в Антона одна особливість — випивши, він ставав сентиментальним, аж сльози виступали, то подумав, що от слідом за синами (які козарлюги ростуть!) і дочку йому родила Соломія. А він же їй обіцяв нові чоботи справити, а не справив. І кожушок, якого колись у Любомні бачили, так і лишився не купленим. Та й руку на жінку якось підняв у сварці. І взагалі, якщо добре подумати, по правді, то винен перед нею. Бо, можна сказати, в иншого, у того Стьопки-тюхтія з-перед носа вкрав, нахрапом взяв. А заноза ж, певно, в серці лишилася. Он у нього сім’я, вже дітей троє, а Стьопка, друг колишній, мало того, що досі не женився, а тепер ще й покалічений.

І захотілося Антонові жінці своїй Соломії чимось віддячити. І не завтра чи на той рік, а зараз, сей момент.

— Слухайте, батюшко, — раптом, несподівано для самого себе, сказав він. — А якби я вас попросив, вельми попросив ни Марією мою дочку назвати, а гиншим ім’ям?

— Иншим? — Отець Андроній вже дивився ледь осоловіло. — І яким же?

— Соломією. Як мою жінку. Подарок їй хочу зробити.

— Соломією, кажеш?

Отець Андроній взяв ще раз до рук святки і, погортавши, прорік, що преподобної Соломії ще не скоро, дуже не скоро. Цілий десяток, а то й два женських імен минає.

— Та я вельми прошу, отче, — голос Антона став жалісливим. — Вельми.

— Вельми, кажеш?

— Ну й той, ще за одною блєшчиною збігаю.

— Спокушаєш, — сказав отець Андроній. — Али ти чоловік добрий і парафіянин щирий. Токмо за цеє, може, й уважу. Біжи вже, чого стоїш, аки стовп соляний.