Соло для Соломії - Лис Володимир Савович - Страница 3

Такою була Луциха, що назавше зосталася вдовою, хоч охочих на вдовину лакоминку не бракувало.

— Та знаю, чого прийшла. — сказала вона Соломії. — Піду- но, руки помию та помолюся, з чистими руками тре’, хоч, мабуть, і направду гріха на душу беру.

Луциха молилася довго, а тоді стала і ще раз над Соломією помолилася. І взялася розпитувати, що в останні тижні почуває Соломія, коли саме нудить неї, чого найбільш їсти хочеться, на що дивитися. А тоді поклала надовго руку на голову гості та так стояла мало не годину, начеб про щось своє думала. Соломія сиділа на старому засмальцьованому стільці, боялась повурхнутися. Страх і розкаяння, що прийшла сюди, перемішувалися у ній в дивне місиво й породжували якісь химерні картини. То вона кудись бігла, то вже ніби й не бігла, а летіла, генби птаха, хотя і велика, а легка, і бачила під собою внизу й хату їхню (свекрушину, подумала, али поправилася, що таки їхню), й двір, і вулицю, й квітучу нічийну вишню в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.

«Та вона таки чарівниця», — подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.

— Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, — озвалася Луциха. — Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.

«Хіба черв’яки мають очі?» — подумала Соломія, та змовчала.

Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.

Приємне?

Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох — те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.

— Слава Богу, додому вернулася, — почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.

Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла — дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:

— Все. Можу порадувати — дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.

— Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, — Соломія ледь не цьомкнула бабу. — Господи, якби ж так було.

— Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, — сказала Луциха. — З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.

— Я вам за те. Я вам за те.

Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.

— Господи, як же мало тій жінці треба, — сказала Луциха.

— Ни одкажіться, тітонько.

— Ни метушися і слухай, що я скажу, — мовила Луциха вже якось з особливою інтонацією.

І вона сказала, що носити дитину, дасть Біг, таки донечку, випало їй у хороший чєс. То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справжні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послухали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до першої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо’, здається, що звар’ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послухаєш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена. Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй.

— Ну, йди собі з Богом, зморилася баба, до лавки ци теплої печі старечі кістки тягне, — сказала Луциха.

— Спаси вас Біг, бабуню Насте, — вклонилася Соломія.

— Ну от іще, не панє баба велике, не на калачах виросла, не попадя, щоби поклони приймати.

Вдавала баба, що сувора, а очі сміялися, майбутня ж мати — дочки! дочки! дочки! — додому, мов на крилах, летіла.

Соломія виконувала всі Настині накази. До котиків підходила і гладила, навіть щокою тулилася, відчуваючи лоскітливу прохолоду, на траву молоденьку, молочаєвими жовтими квітками густо всіяну, очі опускала. І навпаки, до цвіту очі підводила, як стали загорєнські садки вкриватися білосніжним шумовинням. Свекруха дивувалася — чого то невістка посеред роботи — саджання бульби ци висаджування димки — на яблуні та сливи задивляється, що там таке вигляділа? На боцюнів 1 видивлялася, що кружляли над їхнім кутком — на доброму десятку хат мали гнізда. Вважалося доброю прикметою, коли ці птахи гніздяться на хаті або на дереві коло хати: бути тоді оселі багатою на дітей. У неї й так були діти, а тепер мала бути радість дзвінка й довгоочікувана. Першими побачила летючих боцюнів, а то була прикмета на вдатний рік. Навіть одного разу, як ішла до тітки Мартохи, маминої сестри, за чимось, то коло садка Ратенців (десь із північних країв у село пристали) — чи не найпишнішого в селі, хоч і були господарі не вельми багаті — спинилася і довго на цвіт, над яким гули бджоли й джмелі, видивлялася. Аж вийшла Пріська Ратенчиха й спитала:

— Чого тобі, Соломко?

До панського саду тоже ходила, там, окрім яблунь, слив, вишень, росли чудернацькі дерева — шовковиці й незнані в їхніх краях абрикоси, котрі нові пани, що їм граф Драницький здавав палац-дачу, висадили. Правда, ті дерева час од часу мерзли, й тоді управитель за панським наказом нові насаджував.

Наслухалася Соломка й басовитого гудіння бджолиного та джмелиного, і вечірнього, легшого, але пронизливішого, коли в маю стали хрущі вилітати. Тоді ж і соловейки в повен голос озвалися: так вищебечували, витьохкували, здавалося, ближчають мерехтливі небесні зорі — певно, янголи тоже хотіли послухати той спів маленької пташки. Соловейки не знали, що рулади виводять насправді для маленької істоти, котру так чекала Соломія. Сама ж вона тихенько, крадькома, а часом і вголос за роботою виспіву-

вала різних пісень. Старалась, аби пригадувати добрі, душевні, не сумні, і раз спинилася злякано, коли мимоволі завела: «Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла». Не годилося такої пісні співати, ще роки минуть, доки замужній час набіжить, коли донечка скаже, як і вона колись: «Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете». Соломія побачила себе у вельоні, й на щоку раптово викотилася велика солона сльоза — її смак відчула ще до того, як стерла долонею. Чого б то?

— Чудною наша невістка стала, — казала свекруха до свого чоловіка. — То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося.

— А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, — відказав свекор.

— Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала.

— Так то пусля. Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.

— Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло — наперед у женську середину заглєдувати.

5

У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»

Крик. Крик був. Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?

Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.