Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 29

— Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?

— Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові — дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі — дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так — звичайний черевик.

— Ну добре, а де ж те золото?

— Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться — на що вони будуть подібні. А тут — тисячі років!

— А ви мої мешти не чіпайте.

— Та це я до слова.

— А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?

— Не можна! — замахав руками пан Жаб. — Як можна? Це ж — реліквія! Історична пам’ятка!

— А де золото й діаманти? — напосідалася Марта.

— Обсипалися.

— Обсипалися?! — вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. — Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно — там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.

— Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.

Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.

— Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.

— Та це чортзна-що! — вибухнула Марта. — Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали — тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити — мої пальці й не вилізли б.

— Як то не вилізли б? Вам би довелося пальці підгинати, а це заборонено. У нас одна вже така хитра була, що п’ятку собі трохи підрізала…

— Та що ви мені зуби заговорюєте? Шахраї! Злодіяки! Ви ж, мабуть, і сперли того черевика, а мені якесь дрантя підсовуєте! О, а це що таке? — вона тицьнула їм під очі шкарбана підошвою догори — там, хоч і слабо, виднілося витиснуте «ХАРКІВ».

— А-а, шельмеги! Пройдисвіти! Гультіпаки!

— Що? Не дозволю! — наприндився пан Жаб. — Я прем’єр-міністр!

— Відставної мазниці квач, а не прем’єр! Що тут написано скажи мені?

— Ксапкіб.

— Що-о?!

— Чого ви дивуєтесь? Це ж по-італійськи.

— Тут же «Харків» написано.

— Який ще Харків? То ж латинка.

— Та чи ти мене вже зовсім за дурну маєш, чи що? Ксапкіб? Нісенітниця!

— Це для вас нісенітниця, а для нас усе ясно. Це ім’я першої королеви, яка носила цього черевичка.

— Ім’я королеви? Бр-р-р! Оце ім’я! Та з таким іменем хіба головою в ополонку! Я б сказилася, мавши таке ім’я! Оце вже придумали, так придумали! Ну італійці, ну шельми!

— Що край — то звичай.

— А чого ж тоді ваш король так гарно називається: Маріо дель Монако? Чому він не якийсь Бдукб-дубак?

— Як ви сказали?

— Маріо дель Монако.

— Та що ви? Нашого короля звати Гуальтієро Мізіано[6].

Ну, тут уже Марті терпець увірвався, й вона так заїхала міністру шкарбаном по носі, що той перевернувся, мов діжка з тістом, і враз перетворився на жабу, а його радники — на кротів, і зникли під порогом. А Марта залишилася з черевиком у руці. Черевик просив їсти і плакав.

Марта прокинулась і з полегшенням зітхнула. На диво, цей безглуздий сон запам’ятався їй до дрібниць, хоча себе вона в ньому зовсім не пізнала. Ніколи ж не була сварливою бабою, не розмовляла такою говіркою. Де тільки бралися тії слова, прокльони і лайки?

Сон як сон, та Марту почала переслідувати нав’язлива думка, що хтось-таки дійсно повинен приїхати за нею, хтось далекий і невідомий. Легко дозволила заманити себе в рожеву країну марев, і поволі її уява все чіткіше й чіткіше окреслювала образ казкового принца. Йде, бувало, додому й уявляє собі небачене авто під хатою, дітвора обступила його, а неподалік її принц розмовляє з сусідами. Марево переростало у віру, і Марта, перед тим як завернути на свою вуличку, зупинялася, боячись, щоб не так скоро розвіялася ця солодка ілюзія. Коли ж заходила в хату, спазми душили горло і біль протинав серце. Падала на постіль і гірко ридала, кусаючи подушку.

Якось вона знайшла в шухляді креденса конверт. Три марки, на яких були зображені пляж, розвалини амфітеатру і Пізанська вежа, очевидно, й стали причиною того, що покійна тітка підібрала конверт на сміттярці й заховала в шухляду. Лист був з Італії від якогось Антоніо Гринюка до Богдани Зільниківни. На поштовому штемпелі стояла дата — червень 1945 року. Ту Богдану Марта пам’ятала, нічого конкретного, правда не могла згадати, крім незвичайно тлустого чорного пса на подвір’ї в Зільників. До війни вони переїхали в інше місто, а пес ще довго блукав довкола їхньої хати і розпачливо скавулів, поки одного зимового ранку не побачили сусіди його схудлий до невпізнання труп, наполовину заметений снігом.

Що спонукало Марту писати листи для Антоніо? Може, сон про італійського короля? Цей невідомий Антоніо в її уяві постав ув образі хлопчика, якого вона знала в дитинстві. Що з тим хлопчиком було, де він подівся потім — згадати не могла. Дивним виглядало те, що вона ті листи кидала в скриньку. На що вона сподівалась? Адже й відповіді не чекала, боялась її, бо могло б виявитися, що той Антоніо зовсім інша людина, ніж собі уявляла, наприклад, якийсь старий дідуган, але вперто писала, знаходячи в цьому розраду.

Розділ III. Італійський принц

Травневого полудня, коли розквітлі вишні білим полум’ям підпалили небо, до Люботина приїхав принц.

Принц був зодягнений в потертого сірого костюма, що лиснів і випинався на ліктях, а його зелений капелюх, вочевидь завеликого розміру, весь час сповзав на очі.

Він перетяв невеличку двірцеву площу й опинився у сквері. Посеред простого квітника лежав щойно повалений сірий пам’ятник людини в шинелі. Троє робітників сиділи неподалік на лавці й обідали. Старший з усмішкою щось розповідав, киваючи на пам’ятник, обидва молодших і собі всміхалися.

Пригадую цей день, коли гуляв з бабусею в сквері. Раптом я вирвався від неї і, кинувшись до пам’ятника, видерся на нього. Бабуся стерпла. Я, обережно переставляючи ноги, рушив до голови.

— Юрцю! — скрикнула бабуся. — Ану, злізай! А то що за біда!

— Та лишіть! — гукнув старший робітник. — Хай побігає. Тепер настали його часи.

— Але ж то пам’ятник! — бідкалася бабуся.

— Вже по ньому. За містом звезли цілу гору того добра. Пустили трактора — чах-чах — і купа сміття.

Я спинився, над головою. Горобці її встигли прикрасити. На лівому вусі була тріщина. Я поколупав пальцем, і вус опинився в моїх долоні. Непомітно сховав його до кишені.

— Може, вам його шкода? — підморгнув робітник до бабусі. — То ми вам зараз на машині завезем. Поставите в себе на городі.

— Скажете! Він убив мого сина.

— Де то було?

— В Кременці. Перед війною арештували студентів ліцею. За день до того, як мали німці вступити, вистріляли хлопців до ноги. Поскидали в яму і залили вапном. Там був мій син. Мав двадцять літ… Внука назвали на його пам’ять.

— Так-так… Я теж бачив страшні часи… Кажуть, він збирався усіх галичан вивезти на Сибір. Так само, як кримців і чеченців.

Якийсь чоловік спинився біля пам’ятника.

— Чий це ребйонок? Убрать немедлєнно!

— Який це вам рибйонок? — засміявся робітник. — Рибйонки у воді плавають. А це ж дитина!

— Всьо равно убрать! Хто розрешил?!

Чоловік підійшов до робітників і показав книжечку. Старший надпив з пляшки молоко і сказав, показуючи рукою на пам’ятник:

— Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.

— Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, — блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.