Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 28

А той пагорб зостався неторканим, бо коли наблизилась до нього з лопатою, то пара розгніваних темно-зелених очей раптом блиснула з настовбурченої трави і пропекла їй обличчя. Марта на мить примружилась, та, глянувши вдруге, вже не помітила ні тих очей, ні стривоженої трави — пожухлі стебельця ліниво лежали ницьма, зморені полудневою спекою. А восени пішли дощі, розмили поверхню пагорба, і сповзла його шкура, оголивши стовчений в купу, спаралізований світ сміття. Так, начеб її одурено було невідомо ким і навіщо. Розкидала ту гору лопатою, закопала в землю вздовж паркана, вирівняла, та полегкості не відчула, навпаки їй почало чогось бракувати, може, королевича-машкари.

Те, що сталося з Мартою потім, бере свій початок від сну, який наснився однієї дощової ночі.

Снилася неділя. Ранок. Порається вона біля кухні, коли чує — хтось стукає в двері. Хто там?

— Відчиніть, побачите, — відповів чоловічий голос.

Вона й відчинила. В хату ввійшов якийсь панок у чорному фраку і в чорному циліндрі. А за ним ще двоє, так само вбрані. Усі мали дуже поважний, ледь не бундючний вигляд. Круглі животики і пампулясті обличчя. Той, що увійшов першим, був, мабуть, великий пан, а ті — менші. Цей був дуже схожий на жабу, а ті — чомусь на кротів. Вона подумки їх так і назвала: пан Жаб і панове Кротове.

— Добродійко, — звернувся до неї пан Жаб, — я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?

За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, — золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.

Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:

— Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?

— Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?

— Що за питання! Звичайно, до Італії!

— Ой лишенько! Ниньки?

— Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! — І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.

— Днями, кажете? — перепитала.

— Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, — говорили, тупцяючи до дверей.

— До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.

— Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі — цілую ручки. — Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі — аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.

— Оце недотепа! Я ж черевичка забув!

— То ви його заберете? — злякалася вона.

— Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…

Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.

— Ага, і ще ж не все, — нагадав пан Жаб. — Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.

— Мартою мене звати.

— Чудово! — вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано — італійці. Вони такі.

— А як же вашого короля звати?

— Маріо дель Монако[5].

І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.

Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.

«Шановний королю італійський!

Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали — чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася — сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю — нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала — і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?

Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала — в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту — начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася — не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.

Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга — далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?

          З повагою, Марта».

Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх — скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.

— Запокойтеся, добродійко, — втішає пан Жаб. — Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…

— Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки — зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?

— Та ні, ми ненадовго.

— Чого ж так? Може, хоч чаю?

— Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.

— Війна? Господи! З ким?

— Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.

Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.

— А ви… ви за мною приїхали?

— Гм… — стенув плечима пан Жаб. — Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…

— Та що ж? Говоріть, — вже й пополотніла.

— Вийшла, бачте, промашка.

— Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!

— Та воно так, але… черевик ми переплутали.

— Як це? Адже золотий був!

— Та золотий, тільки не той.

— Як не той? — голос її гнівно забринів.

— А так. Не той, і всьо, — розвів руками прем’єр.

— А той де?

— А той осьде.

І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» — подумала собі.

— Міряйте. Чого ви стали як укопані?

— Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.

— Я ж вам казав — вийшла промашка.