Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 86

— Гуляєм! — гукнула заводіяцьки і розкоркувала шампанське.

— Мені прошу червоного вина, — попросила Адольфина, — а то я ще з голоду знепритомнію.

Сутінки щільними лавами виступили з-за кущів і припали своїми темно-синіми обличчями до шиб, а в сутінках засвічувалося в повітрі сюркотіння, покумкування й попискування безлічі невідомих істот. Прокинувся з дрімоти замок, й тепер у його глибині вчувався то обережний скрип, то шелест, то брязкіт заліза, а то й відлуння чийогось стогону, і котилося все це кам'яними коридорами, вдарялося до стін і розприскувалося на всі боки, щоби знову відродитися й продовжити свою жаску мандрівку.

Після вечері всі почувалися настільки втомленими, що мріяли лише про сон, а тому дуже зраділи, коли виявили покої з широкими ліжками, застеленими свіжими простирадлами, з килимами на стінах і на підлогах та з шафами, у яких висіли халати, сорочки та інше вбрання. В кожному з покоїв була й лазничка, і дружний вереск карлиць сповістив, що там ще й гаряча вода тече.

Усі три сестри вирішили, що спатимуть разом в одному покої.

— Ми такі маленькі, що нам цього ліжка на всіх вистачить.

— А що з Адольфиною? — спитав Бумблякевич.

— Забери її з собою, — відказала Емілія. — Ще нас уночі покусає.

Коли ж Бумблякевич поклав голову Адольфини у своєму покої на тацю, а сам зібрався до лазнички, вона запротестувала:

— Я теж хочу спати на подушці!

— Може, ти ще й купатися забажаєш? — буркнув.

— Звичайно! Мені треба помити волосся.

Крекчучи, заніс її до лазнички і скинув у воду. Голова плавала на поверхні, мов латаття, вкривши волоссям пів ванни. Процедура миття тривала кілька хвилин, але після цього Адольфина зажадала, аби їй ще й зуби почистили.

— Як добре, що цим і вичерпуються твої гігієнічні потреби, — сказав, відносячи її до покою.

— Авжеж. Я ідеальна.

— І задоволена?

— Ще й як! — ліниво позіхнула вона і нагородила Бумблякевича багатообіцяючою усмішкою, розмістившись на подушці.

Коли ж він сам хляпнув у м'яку свіжу постіль, то миттю провалився в дрімучий і ситий сон. За стіною, розпарені після лазнички, міцно спали карлиці. Не спав тільки замок, перекочуючи з кутка в куток наполохані згуки і відбиваючи луною пугукання сов у старезній розтрісканій вежі.

Серед ночі Бумблякевич прокинувся від нестримного блаженства, котре накотилося на нього медовою хвилею, вдарило в голову і розпеленало зі снів, вилущило на поверхню гойдливого моря ночі. Ковзнув рукою під ковдру і намацав розкуйовджене жіноче волосся, що рухалося й хвилювалося, лоскочучи йому стегна — то Адольфина жадібними вустами витягувала з нього всю міць і відвагу, а даючи натомість тілові наливатися млістю, зневолюючи і розслаблюючи. Бумблякевич покірно поринув у теплу дрімоту, то вигулькуючи, то знову занурюючись усе глибше і глибше, аж поки не відчув серед снів ще не бачених досі, як тіло його проймає соковита судома, і ось він уже летить стрімголов у чорноту чорнот, з якої, здавалося б, нема повороту.

Ранок вдарив у вікна співом пташиним, порипуванням флюгера і шелестом ясенів. Бумблякевич розплющив очі й крізь сизу паволоку побачив, як теплим й ніжним кошеням у нього між ніг спала голова панни, і волосся тремтіло від її сонливого подиху. Вона зі своїми довжелезними віями скидалася на ляльку, а пишні ясно-червоні вуста мали на собі печать невинности, нагадуючи дитячі. Як же встати тепер, щоб її не збудити?

Ураз розчахнулися двері, і вся трійця голих-голюсіньких карлиць влетіла до покою. Голова під ковдрою прокинулася і затамувала подих.

— Вставай, ледацюго! — гукнула на усю щемливу міць своїх тендітних легенів Емілія і потягла на себе ковдру, оголюючи живіт Бумблякевича і причаєну біля скарбу голову панночки.

Карлиці, уздрівши таку розпусту, аж захлинулися гнівом, та заки вони оговталися, Бумблякевич сховав голову собі за спину:

— Прошу спокою! Я сам її увечері накрив ковдрою, щоб не застудилася після лазнички.

— Ага! — зойкнула Соломія. — То вони ще й купцю-дупцю робили!

— Падлюка! — верескнула Лідія. — Змія підколодна!

— Це, напевно, про мене, — зітхнула Адольфина. — Але щодо купцю-дупцю, то це в моєму випадку велике перебільшення.

— Прошу не обзиватися, — сказав Бумблякевич. — Ми нічого такого собі не дозволили.

— Не дозволили? — перепитала Емілія. — А що це таке?

Бумблякевич ковзнув оком вздовж її вистромленого пальчика і з жахом утупився у свого прутня, що стирчав, мов наладований обріз, готовий будь-коли пальнути комусь жменею шроту в чоло.

— Перепрошую, але в кожного мужчини зранку саме так і повинно виглядати. Років за двадцять, можливо, й буде інакше, а тепер — мусите з тим змиритися.

— Бреши більше! — гнівалася Емілія. — Так нас заморочити!

— Е-е! — раптом хитро засміялася Соломія. — Якщо він каже, що нічого не робив з тою почварою, то це ж легко перевірити!

І не встиг Бумблякевич спохопитися, як Соломія горобчиком злетіла на нього, настромилася легко, мов кавальчик сала, і помчала галопом лугами, гаями, блакитними небесами — і невідомо, куди б її жеребчик заніс, якби в цю мить до неї не підкотилася голова панночки і з усієї сили не вп'ялася зубами в малюсінький рожевий абрикосик задочка. Вереск пролунав так пронизливо, що Бумблякевич, мов ошпарений, вискочив з-під Соломії на підлогу. Голова відпустила Соломію і люто заклацала зубами, побачивши, що сестри починають обступати її з трьох боків. Емілія навіть озброїлася кріслом, Лідія схопила канделябра, такого, що ним і слона заб'єш, а Соломія одною рукою потирала задок і скавуліла.

— Ну-у, зараз ти нам за все заплатиш! — просичала Емілія.

Бумблякевич у млі ока ще встиг перехопити крісло, яким та замахнулася.

— Ану перестаньте! Негайно вгамуйтеся, бо повикидаю вас через вікно!

— Ніколи в житті! — заклялася Лідія і зняла вгору канделябр.

— Цитьте! — гаркнув на карлиць і прислухався. Звідкись із гори долинув чийсь голос.

— Там хтось є! — зойкнула Емілія.

— Щоб мені в цю хвилину вбралися! — звелів Бумблякевич. — Зараз підемо в розвідку.

— Не забудьте і мене, — нагадала про себе Адольфина. — Я тут сама не зостанусь.

Голос лунав з другого поверху, куди вони ще не зазирали. Та щойно почали підніматися, як голос уже вирізьбився, і в ньому можна було розпізнати жіноче волання.

— Це тут! Ні — тут! Що ви? Що ви? Тільки там!

Карлиці засперечалися, ручками замахали, ніжками затупали і зчинили такий галас, що навіть якби у котромусь покої слон заревів, то ледве чи вдалося б вгадати, де саме. Грізний окрик Бумблякевича нарешті втихомирив їх.

— Хто тут? — гукнув.

— Це я! Я! — озвався голос такий знайомий і зовсім недавній.

— Хто — я? — перепитав.

— Лютеція!

— Хто така? Хто така? Хто така? — заквакали карлиці.

— А така! А така! А така! — перекривила їх голова панни з безпечної висоти на рамені в Бумблякевича.

У дверях стирчав ключ. Той, хто замкнув їх, мав певність, що жодна чужа душа сюди не замандрує. Ключ скреготнув двічі, і Лютеція впала в обійми Бумблякевича. Карлиці затамували подих. Якщо для голови безтілесної вони ще складали якусь конкуренцію, то перед такою панною, далебі пасували.

— Хто це? — скрикнула Лютеція, вжахнувшись голови, та миттю збагнула страшну для себе правду і зблідла. Відчула, як тіло її бунтується проти неї, як шалено заколотилося серце і вся кров збурунилася.

— Не бійся, — підморгнув Бумблякевич. — Це донька пана Ліндера, яка загубила своє тіло.

Лютеція заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто ще не здогадується, які таємні нитки пов'язують її тіло з цією головою. А тим часом скроні Адольфини пронизав пульсуючий біль, кров'яний тиск опанував мозок, і вона, втративши свідомість, звалилася з плеча на вчасно підставлені руки. Карлиці за усім спостерігали, витріщивши очі. Але й Лютеція відчула у тілі велику слабість.

— Чи можу я поговорити з тобою на самоті? — спитала Бумблякевича.

— Звичайно. Мої кохані, — звернувся до карлиць. — підіть собі поснідайте.