Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 85

— А як же твоє тіло? — спитала Лідія, втираючи сльози.

— Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…

— Стривайте, — перебив Бумблякевич, — я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!

— Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?

— Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, — признався Бумблякевич.

— Що? Ви спали зі мною? — обурилася Адольфина.

— Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.

Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:

— Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв'язаний з тим іншим світом?

— Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, — відказав Бумблякевич. — Про нього він вам нічого не казав?

— Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.

— Коли він таке сказав?

— Позавчора.

— Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?

— Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло…

Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала:

— То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?

— Я так і думала, що це якась простигосподи, — зітхнула Емілія.

— Мовчи, шкаралупка! — стрільнула очима Адольфина. — Я на відміну від тебе свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?

— Авжеж, я мав справу з панною, — замріяно промовив Бумблякевич. — Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!

— Справді? Так і подумали?

— Еге, от хай лусну, коли брешу.

— Ну, то виходить, що ми з вами коханці?

— А я не казала? — підморгнула сестрам Емілія. — Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!

— Виходить, що коханці, — погодився Бумблякевич.

— Ну що ж, ви мені подобаєтесь, — визнала Адольфина. — Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригостилися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка — пригоститися моїми вустами, — і тут вона смачно поплямкала.

— Гей! — гукнула Емілія. — Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!

— А то чий же се коровай! — спитала невинним голосом Адольфина.

— А не твій! — відрізала Емілія якомога грізніше.

— А чий же?

— А не твій! — ще грізніше втяла Емілія.

— А чий же? Чий?

Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.

— Мій! — нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.

— І мій! — кувікнула Лідія.

— І мій! — писнула Соломія.

— Ага, то вас аж троє! — насмішкувато проказала Адольфина. — Чудово. Почнемо зі старшої.

І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.

— Я заб'ю її! — кипіла Емілія, потираючи литку. — Я втоплю її! Спалю на вугіль!

— Перестаньте сваритися, дурні баби, — намагався їх примирити Бумблякевич. — Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.

— Вони мене образили, — сказала Адольфина. — Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.

— Не дуже нахваляйся, — процідила Емілія. — Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.

— Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, — втрутився Бумблякевич. — З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.

Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.

По тій ото розмові рушили вони знову в мандри, і джунґля розкривала перед ними все чудесніші свої скарби, то дивуючи красою, а то жахаючи потворністю. Стовбури дерев проминали їх, мов колона вояків з похмурими застиглими виразами на обличчях, з напівзаплющеними очима і з руками, що несли на собі небо, якого й видко не було крізь гущавину листя.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЗАМОК

Несподівано ліс розступився, і перед очима постала широка квітуча долина, на високому пагорбі, весь у густих хащах здичавілої порослі, сірів кам'яними мурами замок. З'ява його викликала у мандрівців приступ шалу. З голосним реготом кинулися вони бігти, спотикаючись і падаючи, та так, що Бумблякевич мало не розчавив собою голову панни.

Замок було збудовано з сірого й чорного каміння, над високими мурами стирчали квадратові зубці. Перед головною брамою, що становила собою вищирену пащу з гострими іклами, стояли два кам'яні стовпи. Над брамою нависав тяжкий тимпан, якого з боків утримували дві масивні підпори, а посередині — різьблений пілястр, трохи вище виднілося два вікна, що мовби заміняли очі. Таким чином замок набирав зловісного виразу, який не віщував нічого приємного. Над брамою височіла широка башта, на кожному зубці якої сиділа крилата химера з роззявленим писком. Башту вінчав гострий стіжок даху, що нагадував складені крила кажана.

Замкова брама, оббита кованим залізом, подалася так важко й з таким голосним скрипінням, мовби прощалася з цим світом. Мандрівці ступили на бруковане подвір'я, посеред якого громадилася облуплена кострубата будівля з двома рядами вікон, зі шпилями, фронтонами й ліпленими каріатидами попід кожним бальконом. Всюди, де лише з'являлася найменша щілинка, пнулися стебла споришу, пирію, кульбаби й подорожника. На самім даху росла молода сосна. А з боків замок був сповитий диким виноградом.

— Як же він занепав за стільки літ! — сказала Емілія. — Без чоловіків ми тут ради не дамо.

— Еге ж, — підтримала її Лідія, — нам неодмінно треба вдало вийти заміж. І то за господарних і діяльних чоловіків.

Двері відчинилися легко й без скавуління, на завісах лищав свіжий шмір. Усередині замку панував порядок і добробут, а в просторому передпокої Бумблякевич побачив заморозника.

— Невже тут є струм? — здивувався.

Заморозник виявився ущерть забитий продуктами. Карлиці, мов навіжені, почали наминати тоненько нарізану шинку, ковбасу і смажену рибу. У пластикових пушках були канапки, паштет, сардельки та інша всячина. А що все воно було німецьке, Бумблякевич хутко здогадався, що це і є та манна небесна, яка цього року почала надходити з Заходу. Ніби для бідних верств населення.

— Що таке струм? — поцікавилася Емілія, перейшовши на непоспішне жування.

Бумблякевич, розуміючи, що карлиці зеленого поняття не мають про фізику і пояснювати доведеться від Адама, сказав тільки, що струм — це магічна сила, а тому ліпше не слід пхати носа у те, що їм невідоме.

З передпокою вони потрапили до зали, обставленої цілком по-сучасному. Попід стінами тяглися бебехаті канапи. Був тут і креденс, заставлений пляшками з розмаїтими напоями. Емілія, довго не роздумуючи, виставила на стіл кілька пляшок і келихи.