Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 105

Той замотав головою. Він усе ще роззирався надовкіл, намагаючись збагнути, куди вони потрапили.

— Їхні гілки тягнуться до Моря, правда? — нагадав Помідор. — Це ж ми їх шукали тоді.

— Що, ми знову мандруємо до Моря? — спитав Цитрон. — Вже ми знайшли палац, можна й до Моря.

— Стривайте! — наставив вуха Помідор. — Чуєте?

Чийсь голос промовляв незрозумілі слова урочистим тоном, у відповідь йому лунав спів, і так вони чергувалися, і зливалися в одно, і котилися лябіринтом.

Мандрівці ураз кинулися на звук, і щойно оббігли іграрієві хащі, перед очима в них виріс собор, з якого й линув спів. То був найсправжнісінький собор із білого каменю, з кольоровими вітражами і позолоченим дахом. Тепер уже всі урочисті слова лунали ясно і зрозуміло, і були вони такі, що змусили Бумблякевича затремтіти, а серце його шалено забитися. У вечоровій тиші линув голос чоловіка:

— Хто нам дарує радість життя? І хор злагоджено відповідав:

— Мальва Ланда!

— Хто нам прочиняє двері вічності?

— Мальва Ланда!

— Хто нас підносить понад буденністю?

— Мальва Ланда!

— Хто обдаровує квіти солодкою втомою, а пелюсткам розкриває вуста і очі?

— Мальва Ланда!

Мандрівці увійшли в храм і побачили на казальниці чоловіка у чорній сутані, із довгим сивим волоссям та сивою бородою. Щось у його вигляді й голосі видалося знайомим. Чималий гурт людей в єдиному пориві наспівно відгукувався на його слова. Люди були різного віку і по-різному вбрані, дехто мав із собою клунки і лантухи, невідомо чим набиті, хто був босий, а хто — взутий, хто у чистому, а хто засмальцьований, були тут каліки й здорові, сліпці і видющі, але всіх їх єднав оцей чоловік на казальниці, який підносив руки догори і показував ними на зображення невимовно вродливої жінки, що у білій сукні скакала по горах верхи на однорогові. Однією рукою трималася за гриву, а другою притискала до грудей книгу. Вітер розвівав її попелясте волосся, гриву і хвіст однорога, а маленькі русалки вітали помахами рук із потічка, що струменів унизу.

Уздовж стін висіли мальовидла, що зображали то битву з драконом, то штурм міста, то плавання на кораблі по червоному Морю, то бій однорогів з людьми. Єдине, що їх ріднило — нерозлучна пара чоловіків, які контрастували між собою: куций грубас і цибатий драб. Усюди вони ватажкували на передньому пляні.

— Хто стежить за розімлілими тілами коханців, щоб вони, сплітаючись ув обіймах, не стяглися у вузол, не поранили одне одного ні словом, ні ласкою, не задушили надміром жаги і прагнення, не отруїли цілунками? — запитував проповідник.

— Мальва Ланда!

— Хто медом вуста наповнює, хто каже: кохай і закохуй у себе?

— Мальва Ланда!

— Вона відокремила світло від темряви, добро від зла, радість від смутку. Вона створила лябіринт, у якому живемо. Розділила його на воду і суходіл. Переплела вулички і пасма гір. Простелила небо над головою і виткала зорями. Дала життя птахам і звірам, і всім живим істотам, досі не баченим. Наказала рослинам розсіюватися, а деревам плодоносити. Вона вписала наші імена у книгу «Іссахар» і накреслила закони, за якими живемо!

Цитрон штурхнув Бумблякевича:

— Та це ж Соломон!

— Не може бути! — проказав Бумблякевич, не вірячи власним очам і вухам.

Але це був таки Соломон, хоч і зарослий, і звучав його голос інакше — чистіше, дзвінкіше і молодечо. То був голос досвідченого проповідника, який знає, коли саме проказані слова мають злетіти аж попід склепіння й, лунко відбившись, розсипатися міріадами звуків на голови парафіян, пориваючи їхні серця, а коли вони мають стелитися низько, мов ковила у степу, і ледь-ледь шелестіти, навіваючи смиренність і сумирність, вливаючи ладан у душі.

— Хай славиться Мальва Ланда, яка спить у Священній Горі! Спить і бачить у снах кожен наш рух, кожен наш подих. Сон її ширяє понад нашим лябіринтом, розсіюючись на безліч дрібненьких снів-сніжинок, сон її розливається разом із водами, проростає на камені. Бо ким ми є?

— Сном Мальви Ланди!

— Ким ми станемо по смерти?

— Сном Мальви Ланди!

— Чим є наші вчинки, слова і сни?

— Сном Мальви Ланди!

— Чим є все, що нас оточує?

— Сном Мальви Ланди!

— Що станеться, коли Мальва Ланда прокинеться?

— Щезне усе разом із нами!

Чоловік зійшов із казальниці і зник за шторами, а тлум прихожан заворушився, й одні попхалися до виходу, а інші кудись углиб собору. За ними подалися й наші мандрівці. Те, що вони угледіли, відібрало їм мову. На підвищенні у своїй чортопхайці сидів не хто інший, як Дзюньо, а поруч бовваніла, мов привид, уся в білому Ганця. Вона тримала в руках кадило і зосереджено вимахувала ним так, що Дзюня геть заволокли дими. Люди, а це переважно були каліки та недужі, вклякали перед Дзюньом, він клав їм руку на голову, проказував кілька слів і відпускав, а вони з радісними вигуками вибігали з собору, чи то вдаючи, а чи то насправді зцілившись.

Як уже черга змаліла так, що зосталося іно зо троє стражденних, Цитрон, підморгнувши друзям, і собі приступив до цілющої долоні, вклякнув і схилив голову. Дзюньо поклав руку йому на тім'я, але за мить смикнув її назад і закричав, мов ошпарений:

— Лайдаку! Тобі нічого не бракує! Геть звідси!

Та щойно Цитрон підняв зі сміхом голову, як Дзюньо кинувся його обнімати, а Ганця радісно заверещала:

— Йой! Та тут і Бумблик з Помідором! Дзюню! Ми знову разом!

Храм уже опустів, і тепер тут лунали тільки голоси старих знайомих. Із закутка випірнув Соломон:

— О-о-о! Шалом! Сервус![120] — Вони розцілувалися, Соломон кожного обмацав, мовби не вірячи своїм очам.

— А ми про вас уже забідкалися. Кого не побачимо, то розпитуємо, чи не стрічали. Одні кажуть бачили вас там, інші — там. Яке щастя! Ви знову тут!

— А що це ви за моління затіяли? — спитав Бумблякевич.

— Хто вас напоумив храм Мальви Ланди збудувати?

— Та хто ж, як не ви? — тицьнув у нього пальцем Соломон. — Своїми розповідями про Мальву так нам душу розторсали, що ми уже й снити нею почали. А одного разу вона водночас нам у сни прийшла і звеліла храм побудувати. Ми задумалися, чи то справді віщий сон, чи тільки наслідок наших марень. Хтозна-скільки б ми вагалися, якби на тому місці, де тепер стоїть храм, не мали ми видіння. Ми побачили її у білій сукні верхи на білому однорогові. Вона промовила тільки одне слово: «Тут!» і зникла. І тоді ми збудували цей храм. І щойно ми його завершили, як тої ж таки ночі Мальва явилася мені знову у сні і надиктувала цілий розділ до книги «Іссахар». І знаєте, що сталося? Я прозрів! Я став розуміти те, що пишу! Я знаю іврит! А найдивовижніше — виявилося, що писав я у тій книзі й про неї. Безліч разів там згадується Мальва, оспівано усі її діяння, все, що здійснила вона і що здійснить, все, що явила нам і чим обдарувала! Відтоді я став у храмі проповідувати, а Дзюньо — іменем Мальви зцілювати. Ми тепер як апостоли Мальви.

— Направду зцілює? — не повірив Цитрон.

— Ми то спочатку відчули на собі, — сказала Ганця. — Мене колись так крижі боліли, так мені там стріляло і дзюґало, що деколи ніц радости не мала-м з того життя. Та досить було Дзюньові трішки погладити мене долонею, як усе пройшло. А Соломон так само відмолодів, вже не гнеться, як стара верба, випростався.

— Коліна вже мені не докучають, — сказав Соломон, — можу хоч зараз у танок піти. Але що ми тут розпатякалися? Ходімо до нас. Ви ж бо мусили зголодніти.

— Ще й як! — втішився Помідор. — Але я не сам, нас супроводжують моя дружина-русалка і ціла зграя діточок. Осьде вони у потічку.

— То кличте їх із собою, — сказав Соломон, — адже ми прокопали русло для цього струмка простісінько до нашого бункеру і маємо тепер великий ставок, у якому залюбки плюскаємося. Справжній рай для ваших русалок.

Гості надивуватися не могли змінам, які постали перед їхніми очима. На місці, де раніше зяяв вхід до бункеру, височіла двоповерхова будівля з бальконами і терасою. Перед будівлею розкинувся просторий сад з квітниками, кущами та молодими деревцями. За садом виблискував свічадом став, посередині якого буяв зеленню острівець із альтанкою, а до острівця провадив вигнутий дугою місток із різьбленими поручатами. По ставу плавали лебеді й качки, по греблі походжав бузьок[121].