Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 104

— Так і сказали? — перепитав Бумблякевич.

— Авжеж. Чого мені вигадувати? Одну звали Мотря, а другу Хівря.

— А не пояснили часом, як до них дістатися? — аж затрусився від нетерплячки Бумблякевич, молячи Бога, щоб уже настав край їхнім мандрам.

— Сказали, що до їхнього палацу яких півдня ходи. А йти треба понад цим потоком. Зрештою, вони мене кликали з собою, але моя кохана була тоді саме при надії і не подолала б такої дороги.

— Тоді ми негайно рушаємо, — сказав Бумблякевич. — Цитроне, вперед!

— Стривайте, — спохопився Помідор, — і я з вами.

— А як же твоє сімейство? — кивнув Цитрон на цілу зграю голівок, які стирчали з води, вибалушивши очі.

— Сімейство попливе за нами. Гей, жабульки мої любі, пуголовки мої бешкетні, нас запрошено до княжого палацу! Кличте мамуську і гайда! Пора і світ спізнати, і себе показати!

Русалки з утіхи заляскали плавниками по воді, заверещали, запискотіли, і всім табуном поплили за течією, супроводжуючи трійцю подорожніх.

До вечора подолали вони добрий шмат дороги і розраховували, що дістануться палацу завтра до полудня. Помідор уполював трьох тлустих сульфулів і, насиливши їх на патика, злегка підсмажив. Бумблякевич і Цитрон вийняли з наплічників рештки запасів, які складалися тільки з хліба та цибулі, і вечеря вдалась на славу.

— Якби не ці сульфулі, не знати, як би я й вижив, — сказав Помідор. — Вони ж такі ліниві та неповороткі, що ловити їх можна завиграшки.

— Та це ж якесь саме сало, — кривився Цитрон, обережно надкушуючи білий пухкий м'якуш.

— Зате ж бо й ситне яке! — прихвалював Помідор, цямкаючи від задоволення. — Одного такого сульфуля вистачає на цілий день.

І саме на тих словах небо розкололося — кресанула блискавка, торорохнув грім і покотилися згори вози за возами з оглушливим гуркотом, скидаючи водночас цілі потоки води. Помідор зі спритністю щура кинувся розгрібати сміття, мудруючи щось на зразок печери, правда, не при самій землі, а на півтора метра вище, побоюючись, що вода їх підтопить. Бумблякевич і Цитрон метнулися й собі і хутенько утрьох випорпали сховок, у якому вони змістилися, скулившись, як ворони. Але дощ лив такий, що зі всього видно, не скоро вщухне, і вони продовжили поглиблювати печеру водночас і вшир, і вгору. Як виявилося, Помідор мав рацію — вода затопила геть усе і текла ріками по вуличках лябіринту, поволі піднімаючись. Заки смеркло, вона уже була при самій печері, але далі таки спинилася, злива втамувалася і перейшла на ліниве прядиво.

Помідор розповів, що пережив не одну таку грозу і вже має досвід виживання.

— Найкраще русалкам, пірнуть собі на дно та й дрімають.

Бумблякевич скулився і слухав заколисуючу музику дощу, аж поки вона не почала йому снитися.

Ранок був сонячним і лагідним, але після зливи довкола утворилася грузька мокрота, а ручай став удвічі ширшим і в кількох місцях навіть роздвоювався так, що доводилося визначати котре русло основне, аби не змилитися. Але тут на допомогу приходили русалки, повідомляючи, в якому потоці старий намул, а в якому свіжий.

На сніданок вони знову вполювали сульфулів, розпалили вогонь на горі, де було сухіше, і потрапезували. Довкола, куди оком не кинь, сягали сміттярські хребти, зміїлися й тікали за обрій, але ніде ані в глядь, ані в проглядь нічого, що б нагадувало палац.

Цитрон якийсь час зосереджено вдивлявся у далечінь, потім раптово зірвався на ноги, і, приклавши долоню до очей, став обстежувати краєвид, поволі прокручуючись на місці, аж доки не повернуся у початкову позицію.

— А знаєте, цей лябіринт, не просто собі лябіринт, а достеменні борозенки мозку.

Бумблякевич та Помідор і собі стали роззиратися.

— Ба й справді, — погодився Бумблякевич, — і як же ми тільки раніше на це не звернули уваги? Таке враження, наче потрапив усередину велетенського черепа. Не вистачає тільки, аби цей лябіринт ще й мислив.

— Можливо для нього все, що з нами відбувається, весела забава, — сказав Цитрон. — А ми приречені борюкатися із витворами його уяви.

— Як на мене, то ви сильно перебільшуєте, — не погодився Помідор. — Ядро горіха теж нагадує мозок, а все ж — це не мозок. Кому, як не мені, хірургу, знати, як виглядає мозок? І я вам скажу, що у цих хаотичних звоях тільки при надто великому бажанні можна побачити обриси мозку.

— А все ж… — не вгавав Цитрон. — Таке цілком можливе. Нічого того, що нас оточує і що нам зустрічалося, насправді може й не існувати, і тільки тоді, коли лябіринтові схочеться, воно з'являється. Хоче — вигулькне палац, хоче — Море Борщів, а хоче — з'явиться ціле місто, а всі люди, які його населяють, це тільки примара. Одного дня він нам посилає, як дороговказ, потічок, іншого — грозу, яка міняє русла і заплутує дорогу.

— Ха! — засміявся Помідор. — Тоді я і за вас не дуже певен. Може, і ви — це тільки мана?

— Сам ти мана, — буркнув Цитрон. — Ми з Бумбликом принаймні побували поза сміттяркою і повернулися. А ти відмовився іти з нами. А чому? Бо знав, що досить тобі покинути сміттярку, як ти враз щезнеш. Так чи ні?

— Здурів! — занервував Помідор. — Що ти таке мелеш? Звідки мені було знати, що ви дістанетесь Львова, а не Моря Борщів?

— Ото ж бо й воно! — підніс догори пальця Цитрон, скидаючись тепер на патриція у римському сенаті. — Ти знав і тому не пішов звідси, розігравши кумедію. А насправді тобі так на тій дурнохвостій русалці залежало, як мені на китайських прецлях. Знайшов собі другу і наплодив пуголовків, аби тільки якось виправдати своє існування, і аби лябіринт, розчарувавшись у тобі, не повернув тебе у твоє первісне існування — жалюгідний клапоть паперу чи поламану парасолю. Хоча ні! Яка парасоля? Помідор! Авжеж — зогнилий помідор! Ось ким ти був у свому колишньому існуванні. Червона ґаламадзя, яку мухи обсіли. Правда ж, нізащо не хочеться перетворитися знову на щось подібне?

Усю Цитронову тираду Бумблякевич сприймав зі сміхом, уже звикши, що той дере лаха при кожній нагоді, але, коли його погляд упав на Помідора, раптом пронизала думка, що Цитрон може мати рацію — той стояв блідий, руки йому трусилися, а з тремтячих вуст зривалося тамоване скавуління.

— Негідник! — врешті вигукнув він. — Гадаєш, я забув, як ти задушив бідну русалочку? Це через тебе моя кохана відреклася мене! Все! Я не хочу вас більше знати!

Він ухопив коробку з-під телевізора, сів у неї і з'їхав на самий низ. А там попростував до потічка, вимахуючи руками й гукаючи щось своїм діткам.

— От комік, — знизав плечима Цитрон.

— Ти його образив, — сказав Бумблякевич.

— Я пожартував.

— Ти пожартував, а я на якусь мить і сам повірив, що це не жарти.

— Невже ти насправді повірив у те, що лябіринт нагадує обриси мозку?

— А хіба ні?

— Ну, можливо, місцями… То був тільки жарт. Хоча, коли я подивився на реакцію Помідора, мені здалося… мені здалося, що все, що я вважав за жарт, насправді жартом не є. Розумієш?

КІНЕЦЬ МАНДРАМ

Вони збігли услід за ображеним товаришем і, як могли, заспокоїли його. І якраз вчасно, бо той уже збирався завертати свою родину назад. Він ще якийсь час невдоволено форкав дорогою, але небавом утихомирився і став весело перегукуватися з дітлашнею.

Раптом Цитрон закричав, що він пізнає цю місцину, бо то ніби те саме місце, де вони випустили сламзика, і — онде той потічок, куди сламзик ускочив і уздовж якого вони потрапили до Львова. Жах охопив Бумблякевича.

Невже вони вибрели на те саме місце, з якого почали пошуки Моря Борщів? Місцина справді ніби нагадувала щось знайоме, але водночас і чимось різнилася. Раніше вона не пишалася такою рослинністю, як зараз.

— Гляньте на ці хащі іграрій, — вказав Бумблякевич. — Вони ж тут не росли!

— То й що? — не здавався Цитрон. — Нас не було тут два роки! Два! За такий час тут уже все могло зарости непролазними хащами. — Він відламав гілку іграрії, підніс до носа і, втягнувши міцний п'янливий дух, заплющив очі. Якусь хвилю перебував у нірвані, потім розплющив посоловілі очі й проказав: — Кайф! Хочеш? — простягнув галузку Бумблякевичу.