Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 102

— Може, і звар'ював. Хто його знає. Я хтіла йому зупи дати, але він ся відмовив. А тоді питає: а де ж мої речі?

— Ага…

— Ну, я й кажу, що… та пийте… винесли на стрих, а там з часом люди порозтягали. Та й тих речей там було як кіт наплакав. Самі-но книжки.

— Книжки! Вчений був.

— Ой, що вже вчений, то вчений. Що не спитай, все знає. Повела я його на стрих, він подивився… Ой, ліпше б я його не вела туди. Мало що не плакав. Книжки ж, котрі ліпші, ті порозтягали, а решту миші потрубили. Пийте гарбату. Цей сервіз я собі на пам'ятку лишила по його мамі. Сусіди собі брали, що хтіли, то і я взяла. О, і цей обрус, жи його мама вишивала. Бачите, вишила ту якусь панну таку сьлічну, палац і ставочок із лебедями. А книжок я не брала, нащо мені книжки? Я телевізор ся дивлю. Дивлюся телевізор і шляк мене трафляє з таким життям. Та шо то за Україна, скажіть мені? Та нашо нам така Україна, га?

— Ей, пані Жуковська, я в Сибіру так не нарікала, як ви тепер нарікаєте. І чоловік мій, як у лісі в схроні жив, так не нарікав. А знаєте чому? Бо нігди так не було, аби якось не було, а як було зле, то я згадувала, що було вже гірше.

— Я його втішала, як могла, я ж з його мамою не раз собі мило бесідувала, та й забігали одна до одної.

— Я життям задоволена. Тішуся, жи-м дожила. І можу тепер сидіти коло вас у теплі, в затишку і пити собі гарбату.

— Тоді він похнюпився та й пішов. То було нині рано, може, годину тому. Я ше йому сказала, жи він файно виглядає і ніц ся не змінив.

— Ото біду має.

— Не кажіть. Ще пляцка, пані Нусю?

Цитрон сидів за столиком у парку навпроти університету і пив пиво, обклавшись газетами, в очікуванні Бумблякевича. Ранкової пори пиволюбів було не густо, і ніхто йому не заважав уголос лаятися і бризкати піною від люті. Він пережив неабиякий шок, дізнавшись про те, що час, змарнований на сміттярці, видер із його життя купу років. Він нервово розшарпував прочитані газети, зіжмакував і шпурляв собі за спину. Саме за цим заняттям і застав його Бумблякевич.

— Слухай, що за кумедія!? — обурився Цитрон, ляснувши кулаком по столу. — Виявляється, мене тут не було цілих дванадцять років! Тоді, як за моїми підрахунками проминуло двадцять чотири дні.

— А за тих дванадцять днів, що я був на сміттярці, минуло шість років, — зітхнув Бумблякевич, умощуючись поруч.

Цитрон замовив пиво, і якийсь час вони сиділи мовчки з гальбами в руках. Очима повними подиву роззиралися довкола, намагаючись помітити якісь особливі зміни, що сталися тут, але нічого такого не бачили — все, як і колись. Хіба що кнайп побільшало і щезли черги за пивом.

— І був тоді ще Совєтський Союз, — сказав Цитрон, — а зараз — незалежна Україна. Чому ти не розповів мені про ці зміни ще на сміттярці?

— А звідки мені було знати, що ти так давно мандруєш? От якби ти бовкнув щось таке, що мене б здивувало, я б відразу й зреагував. Слово по слові ми б ще там вияснили для себе, що відбувається з тими, хто потрапляє на сміттярку.

Цитрон замислився. Потім уважно поглянув на товариша і сказав:

— Мені важко це все усвідомити, але невже я можу привселюдно заспівати наш гімн і мені за це нічого не буде?

— Хочеш переконатися?

Цитрон кивнув із якимсь дитячим захватом. Разом вони підвелися з лави, гордо випнули груди, і в ранковому повітрі полинули слова, за які люди сідали у тюрми, з якими йшли на страту і в останній бій. Кілька ошелешених пияків і собі зірвалися на ноги, а з кіосків повисовувалися здивовані голови, але це геть не знітило співаків, і вони, доспівавши, знову взялися за гальби.

— Якщо не секрет, де ти взяв гроші на газети і пиво? — спитав Бумблякевич.

— Секрет. Щоб ти знав — Цитрон знайде вихід із будь-якої ситуації. Ти ліпше скажи, які в тебе новини.

— Я втратив помешкання.

— А я втратив кваліфікацію. Щойно попри мене пройшла жінка з цитринами. Я не відчув жодного поруху у своїй душі. Нічого ані тенькнуло. Я і проводжав її поглядом, гадаючи, що щось таки у мені прокинеться. Де там!

— А в мене пропали всі мої книги, які я збирав роками. Що мене ще тримає у цьому місті? Здається, нічого.

— Ми перетворилися на двох бездомних песиків. Чесно кажучи, я розраховував на твоє помешкання.

— У нас іще є Гицель.

— Ха-ха, — Цитрон ляснув товариша по плечах, — уявляю собі, як він здивувався, коли виявив те, що й ми.

— Е, та він блукав іно шість днів. Скільки то виходить? Двадцять чотири дні дорівнює дванадцяти рокам, дванадцять днів — шести рокам, а шість — трьом. Не так страшно.

— Якщо не брати до уваги бідного Мацька, який здох жахливою смертю.

— Царство йому котяче. Між іншим, незважаючи на шестирічну відсутність, я аніскілечки не змінився. Це засвідчила сусідка.

— Гм… Але так виглядає, що і я не змінився. Я навіть навмисне став перед вітриною і побачив себе такого, яким я був майже місяць тому.

Бумблякевич кинув оком на його обличчя і спитав:

— А коли ти дивився у вітрину?

— Ну, відразу, як тільки купив газети, побіг до вітрини. Це десь із годину тому, а що?

— Сивина на скронях, от що. Раніше її в тебе не було.

— Та йди! — сполошився Цитрон і мацнув себе за скроні.

— Не сильна, але вже пробивається.

— А ти… — оглянув його Цитрон. — Ти ще дужче облисів… І брови в тебе виросли, аж позакручувалися… Та й пика, як на мене, підпухла добряче.

Бумблякевич зірвався на ноги.

— То, виходить, ми зараз починаємо надолужувати й доганяти свої літа?

— Ти куди?

— Як то куди? Назад, назад на сміттярку. Я не хочу втрачати цілих шість років. Боже мій! Шість років!

— Ти справді хочеш туди повернутися?

— Що тут для тебе дивного? Я від самого початку хотів туди повернутися. А ти маєш бажання зістарітися на очах?

— О ні, — здригнувся Цитрон. — Я з тобою.

— Нам би здалося таксі.

— Ми вже нині в трамваї зайцями їхали. В таксі такий номер не пройде. Зачекай хвильку, — і Цитрон попрямував до будки з пивом та став за чоловіком, що саме розраховувався.

Бумблякевич, звичайно, здогадався, з якою метою він це зробив, але пізно було реагувати. Бракує лише, аби їх замела міліція. Роззирнувся — за столиками сиділо лише кілька осіб, усі зайняті розмовами. Чоловік поклав гаманця у задню кишеню і взяв у одну руку гальбу, а в другу пачку солоної соломки. Далі все відбувалося швидше, ніж це можна виразити словами: ось Цитрон ніби наштовхується на чоловіка, притримує одною рукою його пиво, аби не розхлюпати, вибачається, а водночас інша його рука висмикує гаманця, за спиною в жертви він його розкриває, добуває кілька купюр і кладе гаманця назад у ту саму кишеню, чоловік вмощується за столиком і п'є пиво, нічого не помітивши.

Цитрон повернувся, лукаво всміхаючись:

— Ходімо. Не бійся, я чесний злодій. Поцупив тільки сорок гривень. Вистачить, аби запастися ще й їжею та водою.

— А якби не вдалося? Уявляю, як тішилася б міліція, спостерігаючи за твоїм швидкісним старінням. І навіщо тобі аж сорок гривень, коли у нас ще є консерви Соломона?

— Консерви на потім. Невідомо, скільки доведеться блукати.

За півгодини ошелешений таксист спостерігав, як парочка диваків з наплічниками квапиться у напрямку сміттярки. Коли ж їхня швидка хода перейшла на біг, таксист навіть вийшов з авта, приклав долоню до брів і намагався второпати, куди й за чим спішать вони. А ті бігли пустищем, жваво перестрибуючи через залізяччя, траскаючи болотом, слизькаючи й падаючи, бігли туди, де височіли сміттярські гори й кружляло чорне вороння. Таксист довго ще проводжав їх поглядом, але загадка так і зосталася загадкою. Як і те, що у того цибатого дорогою в авті випав з писка зуб, і він скрикнув: «Ой, це вже не жарти!» Потім повернувся до таксиста і попросив: «А ви не можете швидше?» І далі усю дорогу тримався за щелепу і зазирав у дзеркальце. Врешті парочка зникла за пагорбом, і таксист, вилаявшись, від'їхав.