Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 101

ЛЯБІРИНТ

Пані Жуковська відкрила братруру[116], в обличчя їй бухнуло жаром і запахом печеного тіста. Тримаючи в обох руках стирку[117], витягла тацю з паруючим яблучним пляцком і промовила:

— Готовий. Винесу на балькон, най ся студить.

Пані Поцілуйко сиділа за столом, вкритим вишитою скатертиною. В кришталевому графинчику і в двох маленьких чарочках жовтіла настоянка на квітах акації. Посередині столу надувався від гордощів чайничок в товаристві горняток, тарілочки вишневого варення і зграйки рум'яних пиріжків.

Пані Жуковська повернулася до покою і сіла до столу.

— Зараз нап'ємося гарбати з пляцком. Любите листкове тісто?

— Е, та хто його не любить? Зате дріжджового тіста не їм.

— Життя таке, жи най го качка копне. Ціни ростуть як на дріжджах. Але хліб мусите їсти, не?

— Не мушу.

— І не їсте?

— Краю хлібину на скибки, сушу, а тоді вже їм сухарі.

— Е, то мусите мати файні зуби!

— Не мушу. Мачаю сухарі в зупу, в каву, молоко і так їм. Так мені смакує. Як на Сибіру звикла-м, так і донині. І мій Ромко так само. Він в лісі десять літ прожив, а я стілько само в снігах. І нічо. Жиєм далі і шляк нас не бере.

— Ой, дайте ми спокій з таким життям. Хіба то є життя? Але їжте пиріжки, вони теж з листкового тіста. З сиром.

— Не нарікайте. Життя всюди життя. Ви їх самі пекли?

— Сама, сама… І покійний мій чоловік, царство йому, так само їх любив. Так уже любив, що навіть в останні хвилини свого життя не розлучався із пиріжком.

— Та йдіть! Такий ласун?

— Такий ласун, — кивала пані Жуковська. — Так із пиріжком у писку й помер.

— З пиріжком?

— З пиріжком. Вдавився, бідолаха. Пиріжком вдавився.

— А ви де були?

— А я на кухні пиріжки пекла. А він у вітальні сидів коло телевізора. Він же трохи глухуватий був, то і вмикнув так голосно, що я нічого й не чула. Не чула, як він харчить.

— А харчав?

— Та вже ж бо, що не співав.

— А що той ваш сусіда? Ви мені не договорили.

— А-а, Бумблякевич? Та слухайте! Не було ж його цілих шість років. Де пропав — ніхто нічого не знає. Він пропав, а помешкання ж неприватизоване. От його спочатку опечатали, а там і віддали іншій сім'ї. Минає шість років — явлениє Христа народу! Всі вже думали, що його й на світі нема, аж на тобі! А там уже чужі люди живуть. Він до мене. А я, знаєте пані Нусю, аж мало не вклякла-м, аж ми жар пішов попід груди. Видивилася я на него, як на рарога[118]. А він: «Шо з вами, пані Жуковська? Не впізнали?» А я: «Та чо не пізнала-м?» Ще би не впізнати — шість років минуло, а він такий гейби вчора го бачила. «Але де ви ся ту взяли?» — питаю. А він: «А хто то мені замки в дверях поміняв, шо ключ не пасує?» А я: «Та нові власники. Ви десь щезли, шість років по вас і чутка пропала. А помешкання не було приватизоване, та й го передали іншим».

— А він?

— Зачекайте, вже пляцок вистудився. Наливайте си гарбати.

Пані Жуковська покраяла пляцок і поклала перед гостею великий пухкий шмат.

— Але пахне! — втягла гострим носиком пані Поцілуйко.

— А тепер ще настоянки на акації. Пишна річ. Я від свого небіжчика завше її ховала під ліжком, бо якби занюхав, то було би по ній. Тепер стоїть на видному місці. Не мушу ховати. Слухайте, пані Нусю… хочу вас запитати…

— Прошу дуже…

— Пані Нусю… — господиня уважно подивилася в очі гості. — Пані Нусю, чи вам цілком випадково… ніколи не трафлялося чути імені Мальва Ланда?

Гостя напружилася, мов кішка, погляд її нервово забігав, вона усім своїм виглядом давала зрозуміти, що ніколи в житті цього імені не чула. Вона навіть не перепитувала, а тільки потрусила головою і, либонь вважаючи, що цього все ж таки не досить, сказала:

— Ні, а чому б я мала це ім'я чути? А ви… ви, пані Жуковська, щось про неї чули?

— Ні. І я не чула. Тільки інколи здається, ніби щось подібне чиркнуло мені об вухо. А потім несподівано стало нагадувати про себе. От я й дивуюся, звідки воно? Точить мене, мов шашіль.

— Ой, не треба було мені його називати. Тепер і я буду мучитися. Буду запитувати, чи хтось випадково не чув. Але нащо воно мені? Та й нащо воно вам?

— Не знаю. А точить, на язик намотується, заснути не дає, доки не прокажу його перед сном.

— Ох! Не треба вам було мені його називати. Душа моя чує — не треба було. Тепер і я не засну.

Раптом пролунав голосний виляск, аж гостя підскочила.

— А що то?

— Миша піймалася. Миші у вас є, пані Нусю?

— Миші? А чо би їх мало не бути? Миші є. Полапки[119] ставимо, підсмажений хліб кладемо, ловимо і топимо. Як осінь підступає, так вони в хату і пруть, так і пруть, щодня не менше десятка ловимо.

Пані Жуковська налила до чарочок настоянки:

— Ага, то у вас дротяні полапки? Такі кліточки, що як миша залізе, то за нею дверцята затраскуються.

— Так. Тих, жи на пружині і хляпають зверху, я боюся. Бачили-сьте — я аж підскочила, коли вона, як батогом ляснула. Добре, що сиділа-м. А якби стояла? А потім виймати з полапки те розчавлене нещастя… з кров'ю… Бррр!.. Нє, то не для мене.

— А я навпаки нігди би не могла втопити живе створіння. Нігди в світі. Я навіть кошенят не топила.

— А що-сьте з ними робили?

— Я їх акуратно складала в трилітровий слоїк, закривала пластиковою покришкою і ставила на полицю. Так само і з мишами. Як назбирувалося повний слоїк, викидала до смітника. Принаймні не бачила, як вони мучилися. А топити — ой, нє, то не для моїх нервів…

— Не бачили, як мучилися? Але ж вони там, на полиці, задихалися живцем без повітря, нє? — спитала пані Поцілуйко, набиваючи рот пляцком. — Вони у слоїку копошилися, вилазили одна на одну, шкреблися лапками по шклу, а потім опадали непритомні.

— Нє. Я говорила про полицю в підвалі. Там темно і нічого не видно. Не видно, як мучаться…

— Добре, що у вас є підвал.

— А у вас хіба нема?

— Є, але я туди ніколи не ходжу. Підвал залитий до стелі водою. Вже безліч років там чорна вода, темрява і чорні риби плавають.

— Таки в підвалі?

— В підвалі. Чорні риби без очей. Бо нащо їм очі, коли там ніколи світла нема? Чорні риби без очей ледь-ледь ворушать плавниками, мовби зависли на невидимих ниточках. Як іграшки на ялинці, — пані Поцілуйко надпила з келишка, побовтала наливку язиком, заплющившись, поплямкала губами, як чорна риба без очей, і проковтнула, наслухаючи хвилю тепла, що розливалося по грудях.

Пані Жуковська подивилася на неї з острахом:

— І ви то тільки зараз мені вповідаєте? Нігди би до вас у хату не зайшла, якби-м знала, що просто під моїми ногами, під підлогою чорні риби без очей ворушать плавниками.

— Ми вже звикли. Вони самі по собі, а ми самі по собі. Ми не думаємо про них, вони не думають про нас. Чорні риби без очей шкоди не роблять. Ви гадаєте, жи де я мишей топлю? Там у тих темних водах і топлю, аби чорні риби без очей мали що їсти. Чоловік мій дзюрку провертів у підлозі, над тою дзюркою ми полапку відчиняємо, і мишки хляпають просто у темні води. Потім дзюрка замикається спеціяльною покришкою, аби чорні риби без очей голів не повисовували.

Пані Жуковська налила собі повний келишок і одним махом перехилила.

— Колись, як не будуть мали що їсти, прогризуть вам підлогу… А він так прихилився до одвірка і каже: «Які шість років? Та ж не минуло і двох тижнів!». А я: «Пане Бумблякевич! Бійтеся Бога! Шість років як один день! Ви пропали в серпні 1993 року. Нині маємо серпень 1999!». А він: «Не може бути!» А я му — газету під ніс. Він, як глянув, аж за серце вхопився. Я му відразу води налила — випив одним душком.

— Але що ж то таке з ним могло статися? Може, він звар'ював? Таке, кажуть, буває з вар'ятами, жи вони пам'ять гублять.