Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 48

   Потім подивилася так якось, мов туманом оповитими очима:

   — Може, якби ти колись було приїхав... Хотя нє... Ждала б я Тимоша все їдно...

   І сказала далі, що Тимоша вона полюбила, вже як літ п’ять разом прожили. Та так полюбила, що на цілий вік. Мо’, й більше, як тебе колись, Ясю... Добрий він був, все їй тоді простив... Ой, який він був...

   Поїхала Улянка. Хтів спитати, де тепер його син, який, знав, морським інженером став, та не посмів. Тільки й сказала — на Дальнім Востоці. На пенцию дострочно вийшов. Обіцяв приїхати... Ой, розкидало нас, розкидало, Ясю...

   «Мо’, колись приїде? — подумав Яків. — Приїде-таки...»

   Стояла вона край дороги, у автобус сідала — як у тумані. Ніби й не вона.

   «Може, то я їду?» — зненацька подумав Яків.

   — Ну, Яську, автобус під’їжджає.

   Улянка обіймає Соломію, ще одну свою родичку, Таньку Золиху, що проводжати прийшла, дочку й сина неїних, а тоді до Якова повертається. Очі дивляться з мукою і начеб... начеб ледь усміхнено.

   — Ну, прощаймося, Ясичку...

   — Приїдеш ще? — питає Яків.

   І справді приїде. Тилько то буде Йванув син, а його, отже, Яковів онук. Зайде, коли в родичів гостюватиме. Дивитиметься і нічого не спитає. Скаже — батько од раку помер, все хтів на Вкраїну вернутися, як уже больний був. Тико як його везти було... Поїде внук, геть уже дорослий, сам батько давно, з двома дітьми — донькою і сином, що от-от дорослими стануть — з жінкою з розкосими очима, що всім тутечки дивуватиметься... Проведе їх до воріт і трохи далі Яків... Дивитиметься услід...

   Поїхала й Улянка. Назавше. Як в той-таки автобус сідала, що до міста, до поїзда везти мав, у вікні ще оглянулася востаннє.

   Що ще... Голос лишився... Як сиділи випивши — хіба їм багато було старим — спитала Улянка:

   — Таки признайся... Ти Зосі зміняв? Як у тій же Германії був чи де там...

   Він і признався: як у Германії — нє. А пізніш...

   — Їден раз... Тая жінка, Улясю, мені життє врятувала...

   А я — нє, — сказала Улянка. — Тико й мала за всеньке життє двох чоловіків. Тибе й Тимоша... Тамечки, в Сибірі, начальник лісосплаву клинці підбивав... Такеї блага для мене й дітей обіцяв... Озолотить, казав. А нє, то, казав, ще далі, на Сєвєр, за полярний круг запроторить... Хай, думаю... Бо ж там десь мій Тиміш... Крепко його полюбила... Не відпустило, от яка біда, Яську... А де він, Тиміш?

   Умовкла. Дивилася, мов саме він, Яків, знав, щось таке про Тимоша, про весь отсей світ, чого инші не знали. Ніколи не бачив Яків такого болісного погляду.

   19

   Вже як до старості діло йшло, сталася з Яковом дивна придибенція. Якщо вранці вставав і бачив, що село огорнуте туманом — осіннім, зимовим чи й весняним — відразу виникало у нього нестримне бажання. Іти в той туман, розчинитися в ньому, в цій сірій густій масі. Спершу опирався, а потім і перестав.

   Він вирушав у туман, брів крізь туман, і здавалося, що йде не просто так, а має стріти тут когось знайомого, кого він не міг здибати у звичайному своєму житті. Зосю... Бідних своїх доньок... Тих, з ким служив колись, з ким ділив біду і горе в Німеччині, зрештою, когось такого, кого не міг зустріти в звичайному житті, не огорнутому туманом.

   Може, й тезку свого, апостола Якова.

   Іноді щось ввижалося, щось бовваніло, бурмотіло, стогнало, промовляло зовсім поруч. Але то були альбо дерева, корчі, пеньки, альбо взагалі нікого не було. Обриси знайомих розтавали, мовби ті, кого прагнув побачити, втікали, не хотіли з ним спілкуватися.

   Часом хмарина набігала — здавалося, що сибе молодого стріне, а може, удвох з Улянкою ци Зосею...

   Не стрічав. Хоч обриси чиїсь виступали, таки виступали.

   Яків ішов і йшов, часом доходив до лісу, який тепер відсунувся далі од села, бо ж заболочені ліски, ружки[29], гайки з’їла меліорація. Прямував уздовж лісу й річки Мережки, що ліс огинала.

   Раз побачив крізь туман коня. Здалося — то його червоний. Поспішав, аж упав, об щось перечепившись. Але кінь виявився сірим, скосив на нього око, як підійшов близько, форкнув і тихо заіржав, як уже відходив, щоб брести далі.

   Мій коню, — пробурмотів Яків до чужого коня, здається, Петра Якулового, сусіда через три хати. — Конику мій...

   Може, той гицель забув про свого коника, лишив на холодну осінню ніч у полі?

   Якову на мить здалося: то він став конем, самотнім, всіма покинутим. Він пішов далі, потім, зачувши знову іржання, вернувся, взяв коня за гриву, відчепив ланцюга од вбитого в землю кілка, повів коника до села. Потім спам’ятався, що, може ж, Петро тильки ото вранці коня вивів на пашу. Що йому до чужого коня?..

   Приторочив коника в іншому місці. Ще раз провів по холодному крупу.

   І тут йому нестерпно захотілося додому.

   Вкотре вертаючись, давав слово, що більш отак не ходитиме, хоч і знав, що порушить те слово, що воно тико до наступного туману.

   ***

   ...Тепер зимовий туман облягав хату, Яків розумів те по сірій пелені за вікном. Звестися вже не міг. Місяць скоро буде, як ноги не слухаються. Вчора приходив Гандрій, скаржився, що його Олька змушує до Віки вернутися. Віка хороша жінка, нічого не має проти, але ж він любить Валерію. Не може себе силувати. Не можу, тату Якове.

   — Дістань оно там, у миснику, шкалик з горілкою, — сказав Яків. — Троньки вип’ємо, то, мо’, порозумнішаєм обоє.

   Випили. Настойка пропекла нутрощі. Поплив світ, хата. Щось казав Гандрій. Було тепло і затишно. Як у тумані, тільки теплому.

   — Таки гарна жінка Віка, — казав Андрій. — Гарна і добра. Може, я справді кобель, га, тату Якове?

   Яків мовчав. Туман виріс, оповив цілу хату. Туман вчорашній і теперішній.

   «Я найбільше шукав у тумані Оленку, — раптом подумав Яків. — Вона ж мала прийти... Могла й заблукати... Я мусив її стрітити...»

   — Дідусю мій рідний, — почув голос.

   — Дитино моя, зара’ встану...

   Не міг устати. Хіба на лікті звестися. Дивився в затуманене вікно.

   Здалося — туман бере на руки хату. Несе кудись.

   — Тату, то ви мене чуєте? — то вже Андріїв голос.

   І сміх Олькин: я прийшла, таточку, до Гандрія і через усеньке село гнала назад до Вікторії. Бідака не знав, що робити. Типерка я йому не спущу.

   Що йому до них? Вони десь там блукають, в тумані.

   «Чогось шукають, як і я», — раптом подумав Яків.

   — Ні, ні, ні, діду Якове, — сказав хтось. — Вони не блукають. Вони там живуть... Як вийдуть, ми й стрінемось...

   Шуміло у його бідолашній голові.

   ***

   Стояв серед поля. Щойно викопали бульбу.

   — Ходім до лісу, Якубеку, — сказала раптом Зося.

   — До лісу? Нащо? Стомився я. Та й тобі...

   — Може, ще брусниці напитаємо, — сказала Зося. — Щось мене на кислинку зновика потягло. Мабуть, ти знов постарався.

   То було за... За місяців сім, як мала Уляся народитися. Його Уляся. Названа так Зосею.

   ***

   ...А туман все несе кудись його хату.

   20

   Яків знав, що доживе до свого століття. Доживе. Мусить дожити. Знав, як воно й проходитиме, те свєто. Зберуться, за столом посидять, як годиться, Віка обіцяє торта великого спекти. Свято!

   Празник його, Якова! І родини.

   Каже Олька, обіцяли всі приїхати. І неїни діти та внуки. І Гаврилкові. І Надійчині, сестри. І Левка та Маринки, тоже вже покійних. Таки велика в них родина, по усіх світах розкидана. Раз приїдуть, мусить устати, ще й чарку вип’є. Домашньої сливовиці, за причілком схована.

   Мав надію, що нарешті й Артем приїде. А приїде, то й назусім зостанеться. Хату б поладнав, а то й нову звів, нащо йому та Расєя. Сам казав, ничо’ там не держить... Мо’, й приїде, сто літ — то ж ни сорок, і не п’ятдесят, навіть не копа...