Століття Якова - Лис Володимир Савович - Страница 47

   — Чо’ тобі, Якове? Зле?

   — А що? — Він не може збагнути, де перебуває.

   — Ти ж наче спав і застогнав уві сні. Оно суддя в наш бік дивиться.

   Яків отямлюється. Шепіт Мотрунин — грім серед тиші. Суддя, помічає він, хоче щось сказати, та тильки розтуляє губи. Ци то він не чує тих слів?

   18

   Як то було насправді з Тимошем, Яків дізнався через два десятки літ по тому.

   — Погляньте, дєдьку Якове, яку я вам гостю привела.

   На його подвір’я ступає стара і вже трохи згорблена жінка, зодягнута в чорну спідницю і жіночу маринарку.

   «Десь я її бачив», — думає Яків.

   — Впізнаєте? — питає Соломія, донька тітки Катерини, Катерини, Катерини, Катери...

   — Улянка, — тихий зойк виривається з грудей Якова.

   Спиняються одне навпроти одного. Стоять, мов на двох берегах широкої розмитої ріки, і, нарешті, одважуються обнятися. В Улянки з-під хустки волосся вибивається, сріблясте. На дозрілий полин схоже.

   — Ти тоже постарів, Яську, — шепче Улянка. — Хоч і не так, як я.

   — Чого ти... Чого ти...

   Яків не може щось сказати, хоче заперечити й не може... Тильки тулить старе, колись знане ним тіло до себе, мовби намагається зігріти.

   — От яка я тепер, Яську...

   Очі такі знайомі і незнайомі.... Вицвілі, та в куточках виглядають крізь утому, хоч і постаріла, али таки бісики. А може, йому хотілося їх побачити?

   Виявилося — Улянка таки вирішила, як вона каже, хоч перед смертю навідатися до рідного села. Бо раніше збиралася і ніяк не могла зібратися. Все, каже, чудилося, здавалося — от поїде, а тим часом приїде Тиміш, а її вдома нима.

   Коли вже до хати зайшли і чарку випили, закушуючи салом, огірками свіжими і яєшнею, коли й Соломія пішла, лишивши їх наодинці, попросила Улянка:

   — Розкажи, як Тимоша судили...

   — Мо’, не треба?

   Яків спробував опиратися. У голові, трохи захмеленій (николи не був пияком, як міг, боронився од того зілля, хоч чарку-другу міг перехилити), шуміло, али не від випитого. То був шум якогось незнаного старого дерева, що єдине шумить серед тихого-тихого лісу. А він йде до того дерева, чує той шум й намагається обминути, али щось туди тягне. Ци й обмине...

   Таки розказав. Навіть про те, що Тимошу намагалися убивство його сім’ї приписати. Про ту розмову в районі, в кагебе, розказав — геть усе.

   — Він не вельми... Він не трусився?..

   — Трусився?

   Ага, чи не трусився, сказала Уляна. Бо ж десь за рік перед тим, як забрали, то щось у тайзі підчепив, як ходив на полювання, то часом ні з того, ні з сього пропасниця починала бити. Отако-о трусився.

   — Нє, не трусився, — сказав Яків. — Сидів...

   Сидів, як закам’янілий. Час від часу підводив голову. У зал вдивлявся. Тоді хтось із сільських активістів, чи тих, чиї сім’ї вважалися постраждалими од бандерівців, кричав, що він, мовляв, ще й очі сміє піднімати, бандюка. Були й инші виступи. Али про них Яків не став казати. А от про останні слова Тимоша сказав. Дослівно.

   — Я боровся з радянською владою, — сказав Тиміш. — Боровся, бо й вона мене обідила.

   — Говоріть по суті, — перебиває суддя.

   — Я й кажу по суті, — у тихім голосі Тимоша була неприхована гіркота. — Я й кажу так. Знаю, що милості мені не буде. Воював я... За що, самі знаєте.

   — Ви були бандитом, — не витримує обвинувач.

   — Може, й так, — погоджується Тиміш. — Як для кого... Я вбивав людей, яких вважав ворогами, визнаю. Тих, хто був за власть, з якою ми воювали, — тоже признаю. — Переводить дух. — І прошу вибачити і простити, коли кого чим обідив. Али я николи не підняв руку на безневинну жінку чи дитя... Чуєте, николи! І твеї сім’ї, Якове, я не вбивав... Хай Бог боронить. І твеї сім’ї, Текле, тоже... І твого чоловіка, Василино... В остальному простіть... Жити, звісно, хотів би...

   От і вся остання промова. Тиміш сідає на лавку, між двома солдатами, які змінили міліціянтів на другий день суду.

   І ніби поруч їх, Якова і Улянки, на лавку сідає. Яків устає і приносить ще одну чарку. Ставить.

   Улянка витирає сльози. Шкарубкою, поораною, висохлою долонею.

   — Ой, Ясю...

   — Пом'янемо його душу, — Яків розливає ще самогонку.

   І в третю чарку наливає.

   П’ють.

   Їдна повною зостається.

   Яків торкається Улянчиної руки. Висушеної, поораної жилами. Наче скибки маленькі серед малого поля.

   — Що, Яську?

   — Яську... Давно не чув...

   — Давно, Яську...

   А потім розказує Улянка, як вони жили там на висилці. В тайзі, на березі великої річки Об. Коротке дивне назвисько. Як бідували, особливо перші роки. Хоч, каже, люди там прості й не такі заздрісні, як у нас. І про те розповідає, як почула одного разу, вже на сьомому році висилки, коли обоє батьків Тимоша померли, тихий стукіт у вікно. Як очам своїм не повірила, побачивши при слабкому світлі місяця того, кого ніколи вже й сподіватися побачити не могла, хіба краплину своєї надії, десь у потаємному кутку берегла.

   Тиміш, як виявилося, взнав її адресу в родичів, тієї ж тітки Катерини. А паспорт був справді чужий, тильки не вбитого червоноармійця, а колійного обхідника, якому Тиміш дав чималі гроші, а той повідомив, начеб паспорта на вокзалі вкрали.

   Тиміш сказав, що він завербувався на лісосплав неподалік від їхнього теперішнього села. Рано-вранці вислизнув з їхньої оселі. Улянка потім мовби повезла гриби продавати в той посьолок. І «випадково» познайомилася з лісосплавщиком Степаном Кучеренком. Так тепер звали Тимоша. А потім і він до них прийшов. Перед тим дітей попередила Улянка. Через рік і шлюб, як належить, у місцевому сільсовєті взяли. Ще через рік, на сорок четвертім році, Улянка вже носила під серцем останню свою дитину — доньку Софійку. Зосечку.

   — Зосю?

   — Так.

   — І як же знайшли?

   Обличчя Улянки спохмурніло. Потім геть темна хмара його обгорнула. Взяла Тимошеву стопку, випила хутко-хутко.

   — Найменший, Тимошик, щоперед вивозом родився, не знав батька, бо народився перед висилкою, — сказала глухо. — Ну, а старша, Варочка, знала. Та якось не втерпіла, братикові повідала, хто є цей дядя, якого вже звикали татком називати. Ну, а Тимошик... Другові своєму найвірнішому проговорився... А той батькам... Ну, а ті донесли куда тре’... Бандьора у нас, в деревне, живе, й усе, що мали, сказали... А може, й не сказали... Забрали Тимоша. Надвечір прийшли... З роботи якраз вернувся, вмивався. Ну, й мені сім літ дали за укриватєльство і недоносітєльство... Як вийшла, то... Зосюньку з детдому прийшлося забирати, признавати не хотіла. А Тиміш... Менший... Од батька одказався... Правда, рік тому приїжджав, прощення просив... Нє, він же тоді не хотів... І потому... Жисть, Яську, така ото була. А нащо така... Нащо, Ясю?.. Давай ще трохи лучче вип’ємо...

   Випили. Та не п’яніли обоє. Улянка ще про своїх старших розказала. Про внуків чотирьох (ти ж помниш, як гонук мій Павлик приїжджав сюди гостювати?), про те, що живе коло Зосі, дочки... І що хоче на могилки сходити, до подруги своєї Зосі й до хрещениці Зосі-меншенької.

   «Могли б разом бути, — подумав Яків. — І килько то дитей мали б. І симня... Симня була би яка. Зувсім инша. Господи Боже, святий і крепкий, про що я?»

   Стис чарку в руці. На Улянку зирнув і тилько теперішню — стару, над столом нахилену, побачив.

   ...А тая, тая дівчинка ніби одбігла. Далеко кудись бігла стежкою повз хату. А він дивився їй услід довго-довго.

   — То на могилки сходимо, Ясику? — голос Улянки.

   Сходили. Постояли коло могил. Тоді Яків ще міг добре на ногах триматися. Ще тико сімдесятка набігала. А тепер...

   Поїхала Улянка, як не вмовляв зостатися і разом жити.

   — Не смійся, Ясю, — сказала. — Я таки вірю, що колись Тиміш зновика у вікно постукає...