Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 148

На хвилину запанувала мовчанка.

– Ось тобі й маєш, Миколо, – нарешті озвався Богун. – Розвела-таки нас доля по різні боки війни, довелося ворогами побути. То ті вартові, що про них Совенко казав, твоїх рук справа?

– Моя робота, – схилив голову Охріменко. – Так потрібно було, пане Іване. Не міг інакше, повірте.

– Немає за що вибачатися, війна йде. Кажи краще, навіщо прийшов. Я так розумію, не заради привітань ти в нашому таборі.

Микола хитнув головою і поліз за пазуху.

– Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист від Брюховецького.

Богун у темряві посміхнувся. Він ніколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лівобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табір, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, підійшов до опущеної відлоги шатра і кілька хвилин слухав, що відбувалося зовні. Окрім тихих голосів вартових біля недалекого вогнища, напівсонного іржання коней та приглушених вигуків Совенка, котрі чулися з боку обозу, нічого не порушувало спокою сплячого табору. Він підійшов до столу, запалив каганець і сів у крісло.

– Давай листа, – коротко кинув Охріменкові. Той швидко подав клаптик паперу, від якого тхнуло болотною тванню, і ступив у затінок. Богун розвернув послання. Кілька хвилин мовчав, пробігаючи його очима, після чого підніс до язичка полум'я над каганцем і спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче їсть вологий папір. Притоптав ногою недопалки.

– «Як Каїн на Авеля, як звірі, що не пам'ятають рідних своїх…» Гарно складає пан Брюховецький. Тільки хто тут Каїн, а хто Авель? – зітхнув він, задумливо поглядаючи на Охріменка. – Приблизно таких слів я й очікував від Брюховецького: Україна, здобутки Хмельницького… Але чим він кращий од Тетері? Той одного ката веде, Брюховецький іншого. І він чекає, що я, ризикуючи власним життям, підтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справді потрібен Україні.

Охріменко підхопився на ноги.

– Але ви не можете так вчинити! – він мало не задихнувся від обурення. – Брюховецький…

– Заспокойся, Миколо, – перервав його Богун помахом руки. – Повір, я тут не в такому становищі, щоб людина, подібна до тебе і знайдена у моєму шатрі, змогла просто так піти собі у разі, якщо її тут знайдуть. Боюсь, у такому разі ми, скоріше за все, розділимо одну гілку на двох. Хоча мені, як шляхтичу, очевидно вкоротять віку яким-небудь більш благородним способом. І попри все, я ще не казав тобі, як саме збираюся вчинити.

– Тобто ви погодитесь на переговори з Брюховецьким? – з усього сказаного Охріменко вловив лише останні слова, зрозумівши їх по-своєму.

– Ні.

– Ні?

– У жодному разі. Нам для них не дадуть часу. Ти просто передаси Брюховецькому, що я погоджусь пристати до нього на тих умовах, які будуть запропоновані мною. Якщо мостивий пан не погодиться, діалог буде закінчено.

Охріменко уважно вислухав свого колишнього ватажка і посміхнувся, показавши міцні білі зуби.

– Так, я все передам!

– Добре. Як ти збираєшся пройти через табір у зворотному напрямку?

– Так, як сюди, – знизав плечима Микола.

– Ну от що, – Іван вказав рукою на умивальник, який було прилаштовано неподалік від виходу з шатра. – Зараз ти умиєшся, перевдягнешся в інший одяг і ляжеш спати, а ранком я знайду спосіб вивести тебе.

– Я впораюся, – запротестував було Охріменко, але Іван був невмолимий.

– Досить патякати, – звелів він тоном, який не припускав сперечань. – Ти пройшов сюди лише завдяки тому, що Совенко більше шпигує за мною, аніж переймається моєю безпекою. Але двічі й він не помиляється. Крім того, з мене досить і двох порізаних вартових.

Сива імла сутінків зустріла Івана міцним морозцем і першими звуками військового табору, котрий повільно просинався. Ще спали, заховавшись від холоднечі в наметах, козаки, але вже порались біля кабиць кашовари. Молодики носили дрова з возів і воду від великих, теж навантажених на вози діж. Похропували коні, дбайливо вибираючи з навішаних їм на морди парусинових торб ячмінні зерна, десь в обозі пронизливо заверещала і швидко замовкла свиня, яку, очевидно, було призначено на сніданок. Біля монастиря, де розташувалася ставка Яна Казимира, яскраво палахкотіли багаття і перегукувались вартові гвардійці – там, на відміну від огорнутих сутінками хатин передмістя, де власне й розташувався козацький табір, життя вирувало. Лише пізно ввечері напередодні литовське військо закінчило переправу через Десну, зібравши всі човни й човники на кілька верст нижче й вище по течії Новгород-Сіверського, і ніч, яка минула, пройшла для них у тривожному облаштуванні нового табору, який би вмістив обидві армії – коронну і князівства Литовського. За темними палісадами Новгород-Сіверського, котрий кожного дня реагував на спроби поляків і козаків взяти його штурмом жвавою стріляниною з гармат і мушкетів, тепер панувала мертва тиша. Обложені в місті ратники воєводи Ромодановського берегли сили для відбиття майбутніх штурмів, тож використовували для відпочинку кожну хвилину, коли поляки не виказували наміру поновити атаки.

Козаки біля вогнища поблизу намету наказного гетьмана спали міцним сном, але Богун не будив їх. З невеселою посмішкою подумав про те, що за таке несення варти іншого разу покарав би їх немилосердно, але зараз радше б нагородив. Урешті, що ж візьмеш з підлеглих такої людини, як сотник Совенко? Він став спиною до виходу з шатра, як і було домовлено з Миколою, і замислився.

Які ж умови він висуне Брюховецькому? Що вимагатиме від нього за згоду полишити Тетерю і приєднати свої полки до лівобережних? Іван поки ще не знав, якими будуть ті умови, але розуміння того, що потрібно щось змінювати, прийшло вже кілька тижнів тому. Союз із ляхами був згубним для козацтва, і це не втомлювались знову і знову демонструвати польські реиментарі, лишаючи козакам найважчі ділянки у битвах, все більше й більше скасовуючи серед підлеглих Тетері полків автономію і самоврядування, а після об'єднання з литовським військом, яке відбулося напередодні, потрібно було очікувати ще більшого поглиблювання протиріч між козацтвом та шляхетним станом. А можливо, й виступів з боку деяких особливо ворожих полякам старшин Тетері. В умовах, які склалися, такі виступи неодмінно призвели б до кровопролиття і поразки. Але зовсім іншого змісту набули б вони у разі, коли б їх спрямувати в потрібне русло, впорядкувати й очолити. Звісно, зміну одного сюзерена на другого не варто було вважати надто вдалою грою з боку Богуна. Але хто мовив про таку зміну? Здається, давно вже настала пора згуртувати третю силу, котра б на противагу Брюховецькому й Тетері поставила більш корисні для козацтва й простого народу цілі. Саме ту третю силу, про яку неодноразово вели вони розмови із Сірком, яка здійняла б над Україною знамено визволення й припинила таке бездумне розбазарювання здобутків Богдана Хмельницького, яке велося останні шість років. Богун не тішив себе надіями на те, що все владнається швидко й надто просто, але шанси були. Були хоча б тому, що Україна заслуговувала на кращу долю, аніж несли їй люди, подібні Брюховецькому і Тетері. Були тому, що повстання селян, яке поступово розгорялося на Лівобережжі, могло швидко перекинутися на Правобережжя, туди, де поспільство вкрай незадоволене поновленням поляками звичаїв, що їх мали ще до приходу Богдана Хмельницького. Були нарешті тому, що протягом усієї війни аж до незрозумілої Переяславської Ради, селянство показало, що здатне стати саме тією рушійною силою, котра змогла б раз і назавжди скинути з України трикляте іноземне ярмо. І саме тепер, виведений зі стану прострації відвідинами Охріменка, стоячи серед морозного ранку, котрий поступово пригашував цяточки зірок і фарбував жовтогарячими тонами схід, Іван відчув у собі спромогу очолити цю велику силу і вести її до перемоги. Так, він продовжить почату Хмельницьким справу або накладе головою. Напевне, саме в цьому його справжнє призначення. Перемога або смерть! Іван відчув легке тремтіння в тілі від збудження, що його принесли думки про грандіозність справи, котру він скоро має розпочати. Він примусив себе заспокоїтись. Спочатку потрібно обмізкувати всі умови, котрі він поставить Брюховецькому як плату за перехід до нього і «зраду» Тетері та його польських господарів.