Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 147

– Козаки б'ються, ваша ясновельможність, і бачить Бог, я не можу наказати їм битися ще більш озвіріло. Серце обливається кров'ю, – говорив під час однієї з рад Гоголь, – сам радше під мушкетний вогонь, аніж бачити, що виробляємо…

– Лівобережними розчинили, нами замісять, – охопивши міцною долонею своє високе чоло, вторив йому Ханенко.

– Ще від Жовтої Води ляхи мріяли нас лобами ударити, ось і винайшли спосіб, – хитав головою Гуляницький.

І якщо полковники все ще не полишали знамен Тетері, причина тому була лише одна – у такому разі вони прирікали б на смерть не лише себе й своїх козаків, а й їхні родини, котрі залишилися за їхніми спинами у повній владі польських каральних загонів Стефана Чарнецького. Тож продовжували воювати. Без мети й натхнення, з несамовитістю примушеного захищати власне життя звіра.

Лютував і Ян Казимир. Йому добре зрозумілим було те, що відбувалося в козацькому таборі, й хоча король, будучи гарним стратегом і людиною розумною, давно передбачав такі наслідки війни між козацтвом, те, що відбувалося тепер на його очах, примушувало скаженіти.

– Кляті схизмати хочуть пошити мене в дурні! – кричав він на сеймових комісарів у той день, коли йому принесли особливо неприємну звістку про наслідки дій козаків ненависного йому Богуна. – Каштеляна брестського до мене! Негайно!

По-старечому згорблена постать Славинського горбилась ще більше, усім своїм виглядом намагаючись довести власну мізерність і жалюгідність у присутності королівської особи, а рука, вкрита пігментними плямами рука старого діда, котра стискала тростину, тряслася більше від переляку, аніж від хвороби.

– Чи пан каштелян особисто не вмовляв доручити йому слідкувати за реблізантом Богуном, завіряючи мене, що знайде на нього протягом тижня компромат, достатній, аби передати лотра у руки ката? – грізно глянув на Славинського Ян Казимир.

– О, так, ваша величність, мої люди не сплять ані вдень, ані вночі, вони…

– Але мені байдуже, коли відпочивають ваші невдахи-шпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщі, що вдало робив усе життя? Може, він обстоює інтереси корони?

– Але все схоже на те, – розвів руками Славинський. У відповідь Ян Казимир лише розреготався.

– Напівбожевільний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неї підкови! – кричав він в обличчя переляканому Славинському. – Чи відомо тобі, що майже всі землі, що їх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогні повстання? Що в містах, котрі, як нам доповідали, захоплював Богун, гарнізони не лише залишено в живих, у них навіть не відібрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моїх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Мені не потрібні божевільні старі, котрі не помічають нічого далі свого носа. Я маю намір припинити життєвий шлях Богуна. Досить терпіти його зухвальство!

Опустивши голову, серед тиші, особливо дзвінкої від того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечір. Зробив лише кілька кроків, минаючи вартових жовнірів, зайшовся кашлем і впав. З рота йому відкрилася кровотеча, і за хвилину життя покинуло сумлінного служаку. Помер, як пес біля ніг свого господаря, не витримавши розпуки від того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вірної служби.

V

У наметі був хтось сторонній, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав під подушкою руків'я пістоля. У темряві клацнув курок.

– Кому зобов'язаний пізнім візитом? – запитав він у темряву.

У відповідь морок у дальньому кутку, за кількома складеними одна на одну литаврами і вішалкою, де Іван вішав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудіння.

– Тихо стій! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звівся, сівши на постелі. – Не примушуй пороховим димом повітря в наметі псувати.

– Не стріляйте, пане полковнику, – долинув нарешті напружений шепіт. – Свої!

– Що ж то за такі свої, що, немов злодії, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброї він не опустив. – Підійди ближче, погляну на тебе… і дивись мені!

До того, як невідомий показався в колі примарного світла, що його давала крихітна лампадка під образами, з вулиці почулися стурбовані голоси, й скоро на порозі з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й підозрілого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендаціями Тетері.

– У вас усе добре, пане наказний? – повів той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметі.

– Так, сотнику, – невдоволеним голосом відказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав відпочивати.

– Пробачте, – Совенко знітився або зробив вигляд, що знітився. Намагаючись не привертати уваги Івана, він крадькома роздивлявся в шатрі. – Мені доповіли, що у вас чути якісь голоси, і я…

– І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляє?!

– Але ми непокоїмось, пластуни Брюховецького…

– У мене в наметі?

– Я не те мав на увазі, ваша ясновельможність, – поспішив виправдатись сотник. – Годину тому в обозі двох вартових зарізали, я думав…

– Ти думав, що я з ними заодно?

– Що ви, я…

Іван вдав, що не на жарт розлючений:

– Мені здається, сотнику, такі події, а точніше, їх недопущення входить скоріше у твою компетенцію, аніж у мою! Щоб до ранку були знайдені винуватці вбивства, особисто доповіси!

– Слухаю, вашмость!

– Пішов геть.

Совенко, картаючи себе за недалекоглядність, вискочив надвір. З усього, що він з'ясував, було лише розуміння: цієї ночі йому поспати не доведеться. Ех, і потягнув чорт його за язик розповісти про порізану варту. Хіба то перший чи останній випадок з тих пір, як вони підійшли до Глухова і опинилися майже у прямій видимості полків Брюховецького й Ромодановського?

Деякий час Іван мовчав. Потім повернувся у куток і поманив стволом пістолета.

– Іди сюди.

З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовні овечий кожух людина. Придивившись пильніше, Богун зрозумів, що обличчя гостя і навіть його долоні були щільно вимащені в багнюку.

– Доброї ночі, пане Іване! – почувся бадьорий шепіт.

– То ще не відомо, чи вона тобі добра. Кажи, хто такий, чого хочеш від мене?

– Та чи не признали мене?

Іван придивився до обличчя прибульця пильніше. Грязюка на ньому, а також примарне світло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу.

– А хто тебе впізнає, хіба такі чорти, як ти сам.

– Охріменко я! Микола! – гість тихцем засміявся. – Ох і нелегко до вас потрапити!

Богун підхопився, взяв прибулого за плечі й нахилив до лампади. Навіть спотворене грязюкою усміхнене обличчя Миронового онука він не впізнати не міг.

– Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звідки ти, чому таким чином?

Охріменко зітхнув і вказав на похідне ліжко, де щойно спав Богун.

– Усе розповім. Ви, ясний пане, лягайте, а я неподалік, у темряві присяду, тоді й пошепочемся. Надто вже у вас вартові знаттєлюбні.

Богун ліг на постіль, закинувши руки за голову, і впер погляд у темну стелю шатра.

– Звідки ти, з Вінниці? Тебе Ганна прислала? Як вони? – мимоволі вихопились запитання, котрі пекучим болем засіли у свідомості ще відтоді, як за ним зачинилися двері каземату в Мальброці. (Тетеря, пославшись на брак часу, не дозволив йому бодай на кілька днів відлучитися додому.)

– Не знаю, пане Іване, давно їх не бачив. Ще відтоді, як за вами вирушив у Литву. Коли вас заарештували, я спочатку думав додому повертати голоблі, та не довелось. Так і воюю до цієї пори.

– Стривай, здається, ти був з нами, коли напали ляхи! Але мені казали, що вас усіх вбито!

Охріменко стиха зітхнув.

– Не всіх, вашмость. Шестеро нас врятувалося. Погнали коней на схід, думали на Запоріжжя… Але то довга байка. Одним словом, з Брюховецьким я.