Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 58

Важкою втратою для міста було також зникнення найкращих картин з музею.

Коли Морозов дізнався, що до вчорашнього дня картини ще були на місці, він крякнув від досади, і обличчя його потемніло.

— Подумати тільки — перед самим носом вивезли, мерзотники!.. — пробурчав він.

Громов і в ці важкі хвилини залишався жвавим, рухливим.

Відтоді, як вони з Морозовим опинилися на вулицях міста, їх весь час оточували люди — всім хотілося знати, що відбувається в Москві, в країні, на фронтах… Громов ледве встигав відповідати на запитання, потискувати руки, втішати, заспокоювати і в свою чергу розпитувати без кінця, йому хотілося знати все, що стосувалося міста, — як тут жили люди, що зруйнували гітлерівці і що не встигли зруйнувати; чи збереглися найбільші підприємства міста — завод сільськогосподарських машин, текстильна фабрика і вагоноремонтні майстерні. І хоч все вже було відомо, і на душі лежав смуток, йому хотілося швидше сісти в машину, щоб на власні очі побачити, яке становище в місті, зрозуміти, з чого починати відбудову.

Було вирішено, що вони оглянуть місто разом із Стременним, а він все ще не з'являвся. Він мав розмістити своє штабне господарство, встановити зв'язок з командуванням армії, з сусідами і своїми полками, дати вказівки про охорону міста, призначити коменданта…

Нарешті, коли Морозов запропонував уже зайти в будинок і погрітися, Стременний вийшов на вулицю, застібаючи на ходу кожушок…

Стременний сидів поруч із шофером, важко спершись ліктями на коліна і подавшись уперед. Він уважно вдивлявся в знайомі з дитинства будинки, в дерев'яні паркани, в дерева міського скверу, що височіли над низькою чавунною огорожею з піками, схожими на гарпуни, і важким орнаментом з лаврового листя. За старовинною легендою, цю огорожу було відлито ще за Катерини II на уральських демидівських заводах.

Позаду Стременного сиділи Морозов і Громов. Вони неголосно і заклопотано перемовлялися, але Стременний їх не чув. Так дивно було йому бачити в цьому місті, де минуло його дитинство, сліди недавнього бою, сліди важкого полону, що тривав близько року…На розі двох вулиць — Спартаківської і Карла Маркса — стояв німецький штабний автобус з вибитими вікнами і зірваними від сильного вибуху дверцятами. Автобус був пофарбований у сірий колір, а на його кузові чорний дракон витягнув у різні боки три маленькі потворні голови з рогатими коронами. Цей войовничий знак належав частині, яка ще донедавна хазяйнувала в місті. Зараз «чорні дракони» перебували вже кілометрів за п'ятдесят звідси.

Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.

Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.

Машина виїхала на площу.

Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько… Який би він був щасливий, коли б міг ввійти у визволене місто… Кожного вечора він повагом виходив з дверей, держачи під пахвою учнівські зошити, щоб вдома, пообідавши і трохи відпочивши, озброїтися олівцем, з одного кінця червоним, а з другого синім, і сісти за перевірку письмових робіт. Синім він безжально ставив двійки і трійки, так сердито натискуючи, що часом ламав олівець, і від цього двійка закінчувалася довгим хвостом — таким, як буває у комети.

Четвірки і п'ятірки завжди були просто, але любовно виписані червоним олівцем.

Шофер трохи уповільнив хід, і ті, хто сидів у машині, відчули гострий запах, що йшов, здавалося, від стін цього будинку — запах заїзду. Вікна нижнього поверху були перекреслені важкими залізними гратами, а над входом ще висіла невелика чорна вивіска, на якій білою фарбою гострими готичними літерами було по-німецьки написано «Комендатура».

— От дияволи, зіпсували будинок! — скарав Громов. — Просто тюрма!

Морозов зітхнув і нічого не сказав. Обігнувши площу, всюдихід виїхав на іншу вулицю — називалася вона колись Орловською. По обидва боки її стояли невеликі будиночки, оточені фруктовими садами; не раз Стременний разом з іншими хлопчиськами чинив наскоки на тутешні яблука і вишні, не раз діставалося йому від господарів, які називали хлопця грозою своїх садів, і це йому дуже подобалося…

Раптом його серце стиснулося, і він до болю прикусив нижню губу. Що ж це таке? Де вулиця? Тепер тут не було ні садів, ні парканів, ні будинків — розстилався величезний пустир… Залишилися тільки кам'яні фундаменти і купи цегли.

— На дрова розібрали, — сказав Морозов, — усе попалили…

Звідси зовсім недалеко до Севастьянівського провулка. Треба лише минути цей довгий пустир, де мов поховано його дитинство, повернути за уцілілу кам'яну трансформаторну будку — і тут, направо, другий будинок за рогом…

На трансформаторній будці намальовано череп і дві схрещені чорні блискавки. Коли Стременному було дев'ять років, він боявся доторкнутися до цієї будки — думав, що його зразу ж уб'є.

— Зупиніть, — сказав він шоферові.

Це було перше слово, сказане ним з тієї хвилини, як вони сіли в машину.

Машина зупинилася, і Стременний, круто повернувшись усім тілом направо, став пильно розглядати одноповерховий дерев'яний будиночок, що виходив боковим фасадом на вулицю. Пообіч невисокого ґаночка з трьома перекошеними східцями понуро стояли старі дуплисті дерева. Вітру не було, але, скоряючись якомусь невловимому рухові повітря, гілки на них злегка погойдувались, і на затоптані східці падали клапті легкого, на диво чистого снігу. Стременний дивився на ці дерева і мовчав, але з того, як стиснулися його губи, яким напруженим став погляд, обидва супутники одразу зрозуміли, що це і є той самий дім, про який він жартома говорив їм у землянці на березі Дону…

Так минула довга хвилина.

— Може, зійдеш, товаришу Стременний, подивишся? — легенько торкнувши його за плече, стиха запитав Громов.

Стременний, не обертаючись, похитав головою:

— Та ні, не варто… Там пустка.

— Хіба? А поглянь, між рамами глечик стоїть, і віконце свіжим папером заліплено. Там, видно, живуть…

Стременний вискочив з машини, швидко вибіг по східцях на ґанок, на хвилину зник у дверях, а коли знову вийшов, обличчя його стало ще похмурішим.

— Повертай на вокзал, Варламов, — сказав він шоферові.

Машина, об'їжджаючи вирви, вибралася до залізничного переїзду, перетнула його, насилу пройшла повз руїни вокзалу і водокачки і опинилася на маленькій привокзальній площі, де до війни посеред круглого скверу стояв пам'ятник Леніну, а зараз височів лише гранітний постамент. Шофер раптом різко загальмував.

Стременний, а за ним Морозов і Громов, знявши шапки, вийшли з машини. Перед ними на пологій, засипаній снігом клумбі лежали трупи розстріляних полонених бійців. Їх було з двадцять — одні в потріпаних солдатських шинелях, інші у ватниках. У ту мить, коли їх спостигла смерть, кожен падав по-своєму, та все ж була якась страшна одноманітність смерті в цих розпростертих тілах.

Ніхто з тих, що стояли над убитими, не помітив, як з-за рогу найближчого будинку з'явився хлопчик років, мабуть, дев'яти-десяти… Він був одягнутий в коротеньку курточку з шинельного сукна, яка, мабуть, не захищала його від холоду, бо хлопчик мерзлякувато щулився. На його ногах були старі, латані-перелатані валянки, а на голові драна солдатська шапка. Хлопчик повільно підійшов до огорожі скверу, зосереджено розглядаючи приїжджих великими сірими очима. Маленьке, зморщене в кулачок обличчя було серйозним, навіть суворим.

З хвилину він стояв, немовби чекаючи, щоб його про щось запитали. Але його не помітили, і він, не дочекавшись запитання, обізвався сам:

— Вранці розстріляли… Годині о дев'ятій. Вони не хотіли йти.