Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 26

Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…

В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.

Життя в таборі йшло своїм звичаєм. Партизани зміцнювали бліндажі, заступали на пости, ходили в розвідку. Три дні тому група партизанів напала на колону автомашин з боєприпасами. Частину боєприпасів знищили, а ящиків тридцять з патронами для автоматів принесли в табір. Тепер ці патрони розподіляли серед тих, у кого були трофейні автомати.

В штабному бліндажі начальник штабу Великанов і командири двох рот складали зведення про дії загону за останні три місяці — його чекали в штабі партизанського руху. Вони докладно перераховували всі операції: зруйнували залізничний міст, і на цілий тиждень припинився рух на залізниці; вчинили напад на німецький гарнізон у селищі Крутий Яр і закидали гранатами будинки, де жили солдати; після короткого бою партизани відійшли, а гітлерівці два дні ховали своїх убитих; диверсійна група висадила в повітря склад з боєприпасами і три склади з пальним; пущено під укіс ешелон з військами і технікою. Не випадково тепер так пильно охороняли гітлерівці залізницю.

Вже перейшло за полудень, коли Куликов дістався до табору. Свою ватянку він ніс на руці, комір гімнастьорки розстебнув. Автомат, що висів на ремені, притискував до грудей, наче знаходив у ньому якусь опору. Партизан важко опустився на пеньок біля бочки з водою, але не мав уже сили зачерпнути її кухлем. Так він просидів одну чи дві хвилини, потім підвівся і пішов шукати Дудникова. Знайшов його біля конов'язі, де Миколка під його наглядом самостійно чистив невеликого карого коника з чорною гривою.

— Копита, копита почисть, — повчав Дудников. — Стань справа, тепер піднімай йому ногу… Та не бійся, не вдарить… — Побачивши Куликова, він стривожено обернувся: — Що сталося?

Куликов стомлено сперся на дерево, вийняв з кишені пакет і подав його Дудникову.

— Антон Миронович прислав! Терміново…

— Ти піди відпочинь, — сказав Дудников, розриваючи пакет.

Куликов похитав головою.

— Мушу повернутися назад! Готуйте коня!..

Дудников підвів очі від паперу.

— А ти знаєш, що тут іще написано? — запитав він.

— Ні. Наказано передати вам, а ви вже самі вирішите…

Дудников обернувся до Миколки і суворо сказав:

— Кидай скребло! Клич сюди свого дружка. Поїдете на завдання. Та швидше!..

Миколка здивовано глянув на командира. Ні, той не жартував.

Дудников дивився на Миколку якось по-новому, зосереджено, наче стараючись зрозуміти, для якої ще справи може стати в пригоді цей хирлявий хлопчина.

Миколка кинув скребло в траву і, наче вихор, помчав до кухні. По дорозі мало не збив з ніг Майю, яка несла в бліндаж до Михєєва пляшечки з ліками.

— Ми на завдання йдемо! — крикнув він і побіг далі.

Майя відійшла вбік і провела його поглядом, в якому таїлася заздрість.

Куховар не затримав Вітю Нестеренка. Вірніше, він відпустив його навіть з деяким полегшенням. Цей хлопець за дві години умудрився зіпсувати з півмішка картоплі. Він чистив її так завзято, що від неї залишалося дуже мало.

Почувши, що його викликає Дудников, Вітя пожвавішав, йому вже затерпала спина від довгого сидіння перед великим мідним казаном, серед купи картопляного лушпиння. Він навіть не встиг скинути з голови білий ковпак — так енергійно потягнув його за собою Миколка.

Отямився Вітя тоді, коли вони пробігли половину дороги до конов'язі.

— Та не спіши так! — попросив він. — У мене спина болить.

— Подумаєш, спина! — посміхнувся Миколка. — Тобі що, дев'яносто років?

— Посидів би, зігнувшись у три погибелі.

— Ну, годі, перестань! — суворо сказав Миколка. — Ми йдемо на бойове завдання!..

— Не бреши!

Миколка аж зупинився від обурення.

— Ти краще свій ковпак зніми… Ось скажу Дудникову, що ти боягуз!..

— Я — боягуз?! — наїжачився Вітя.

Кулаки в нього були міцніші, ніж у Миколки, і невідомо, що сталося б далі, якби їх не покликав Дудников:

— Ей, хлоп'ята! Йдіть сюди! Подержіть коней!..

Хлопчики побігли до нього. Дудников дав кожному з них повіддя і кудись зник.

Миколці дістався той самий кінь, якого він щойно чистив. Кінь стояв спокійно, дивився на хлопця великими вологими очима. Миколка поторкав міцне жовте сідло і уявив собі, як мчатиме на ньому через ліс. Вітин кінь, високий, чалий, на тонких ногах, весь час неспокійно пританцьовував і старався його укусити. Вітя лякливо смикав за повід і кричав:

— Стій, чорт!.. Я тебе зараз!..

— Міцніше держи, — повчав Миколка тоном досвідченого кавалериста. — Щоб відчував руку…

Вітя сопів і кружляв навколо коня. Нарешті він знайшов вихід: підвів його до куща, і кінь почав рвати листя жовтими зубами.

Вони чекали хвилин десять. Вдалині мелькала худорлява постать Дудникова, він заходив то в одну, то в іншу землянку, за ним, важко переставляючи ноги, плентався Куликов.

Нарешті всі справи було зроблено. Дудников вручив партизанові туго напханий речовий мішок і повів його до хлоп'ят.

— Приїдеш, нагодуй хлопців, — сказав він, коли, на радість Віті, Куликов забрав у нього норовистого коня. — Рушайте!..

— А куди ми їдемо? — запитав Вітя.

— На завдання, — відповів Дудников, спостерігаючи, як Миколка безуспішно намагається вилізти на коня: стремено було опущено надто низько, і він ніяк не міг закинути другу ногу. — Ну, давай підсаджу! В сідлі коли-небудь сидів?

— Ні, — признався Миколка.

— Якби збрехав, все одно не повірив би.

Дудников підтягнув ремені і підсадив Миколку.

— Не жени! — суворо сказав він. — Їхатимеш за Куликовим.

— А ти сідай на попону позаду мене! — сказав Куликов Віті. — Отак! Держись міцніше. Поїхали!..

Раптом Миколка обернувся:

— А зброя?

Але Дудников тільки помахав їм рукою.

Куликов затримався проти вказаного йому строку лише на двадцять хвилин. Він приїхав з двома хлопцями, привіз мішок з продовольством і ще деякі речі, потрібні для успішного виконання задуму.

Вони прибули на галявину, де їх чекали Колесник і Геннадій Андрійович.

Миколка вдало сплигнув з сідла на траву. Вітя, якого добре-таки потрусило на гострій спині норовистого коня, спробував сповзти, але, під загальний сміх, звалився на землю.

— Ну, тепер я бачу, що прибули в повному порядку, — сказав, посміхаючись, Колесник. — Відпочиньте, попоїжте, а потім ми вам усе розкажемо.

Щоб зберегти цілковиту конспірацію, обох пастушків повели в ліс і залишили там під охороною одного з партизанів. Було вирішено відпустити їх після закінчення операції.

Коли Миколка і Вітя підживилися, Геннадій Андрійович розповів їм, як затримали сільських хлоп'ят, дав подивитися їхні документи, показав корову, прив'язану до дерева недалеко від дороги.

— Що ж ми маємо робити? — нетерпляче запитав Миколка.

— Ви візьмете лозини, поженете корову на станцію і здасте її комендантові.

— Оце й усе?

— Ні, — приєднався до розмови Колесник, — найголовніше попереду… Он бачите там, вдалині, жовті тюки?

Миколка і Вітя глянули вбік станції, де в яскравих сонячних променях золотилися, мов намальовані, кубики.