Відважні - Воинов Александр Исаевич - Страница 25

— Та-ак, — мовив Колесник, роздумуючи над пропозицією, ще не зовсім йому зрозумілою. — Ну добре, — раптом вирішив він. — Товаришу Куликов, давай цих хлоп'ят сюди!.. Тільки обережно, не перелякай їх!..

Куликов і ще один партизан кинулися вниз по схилу. Між деревами замелькали їхні порвані ватники.

Ось вони вибігли на дорогу і швидко наздогнали хлопців, які від страху покидали свої лозини.

— Знову цей Куликов комедію розігрує, — сердито пробасив Колесник. — Йому кажуть — не лякати, а він як звір кидається!..

Він нагнувся над кручею, щоб краще роздивитися хлоп'ят, які швидко піднімалися вгору попереду партизанів. Було їм років по тринадцять-чотирнадцять. Одягнуті в лахміття, вони чимось були схожі між собою.

Задоволені успішним виконанням наказу, молоді партизани привели хлопчиків на галявину.

— Ось вони, орли, Антоне Мироновичу, — сказав Куликов. — А це їхні документи!..

— Документи? — підвів брови Колесник. — Давай-но їх сюди!..

— Як тебе звуть, хлопчику? — звернувся Геннадій Андрійович до того, що стояв ближче.

Це був високий худорлявий хлопчина з зосереджено-допитливими очима.

— Семенко, — відповів той і при цьому якось поблажливо глянув на другого хлопчика, трохи нижчого, чорночубого, з темними очима, на яких ще не висохли сльози.

— А куди ж ви йшли, Семенку? — вступив до розмови Колесник. — Ти не бійся, ми тобі нічого поганого не зробимо…

— Я знаю, що ви нам нічого поганого не зробите, — відповів Семенко, — тільки корову відберете.

— А навіщо вона нам?

— Ви партизани… Вам їсти нічого!..

— От ти й помилився, — засміявся Колесник. — Хочеш, я тебе салом почастую?

Він вийняв з однієї кишені шматок сала, до якого прилипли жовті тютюнові крихти, з другої — чималий окраєць хліба, розрізав усе це на дві рівні частини і простягнув хлопцям:

— Їжте! У партизанів цього добра багато!..

Хлопці зніяковіли. Першим взяв Семенко, а за ним і менший.

— Ви що — брати? — поцікавився Геннадій Андрійович.

— Ні, вони не брати, — Колесник тріпнув двома папірцями. — Цікава річ виходить, товариші. Подивіться, що тут написано!..

Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.

Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.

Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.

Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.

— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.

Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.

— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?

Партизани засміялися.

— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.

Колесник розсердився:

— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.

— Він і сам упорається!

Колесник підійшов до пастушків, які дивилися на нього без ніякого страху. Тільки Семенко посерйознішав.

— Якщо корову берете, дядьку, — сказав він, — то дайте розписку, а то наш староста поб'є нас до смерті.

— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?

— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.

— Чому так?

— Він кривий. На ліву ногу кульгає.

— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?

— Колгоспна!

— Куди ви її ведете, знаєте?

— На станцію.

— А для чого?

— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.

І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.

— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.

— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер наказав.

— А часто ви на станцію корів водите?

— Оце вперше.

— І вас там ніхто не знає?

— Ні, — відповів Семенко.

— І ви не боїтеся, що вас заарештують?

— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…

— Скільки часу вже йдете?

— Вранці вирушили.

— Коли маєте повернутися?

— Як німці відпустять.

Колесник посміхнувся.

— Мудро сказано!.. У вас є батьки?

— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.

— Як же вони вас відпустили?

— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.

— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.

План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.

— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..

Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.

Розділ п'ятнадцятий

ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!

Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.

Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!

Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.

Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.

Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.