Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 36

При вході в село стояла старезного виду ґумпа з покошеними стінами й доісторичним деревом у покрівлі. Місцевого діалекту Дордже не знав, але за схожими чи спільними словами й парочкою жестів з’ясував, що чоловік, котрий тут відповідає за ключі, пішов на цілий день до когось працювати у господу. Може, невдовзі повернеться, хто його зна. В самому селі теж людей не видно було — Редька навіть на секунду подумала, що гуляє серед старих голлівудський декорацій до вестерну — настільки безжиттєвими виглядали ці кам’яні нашвидкоруч збудовані хатки, криті то голою дошкою, приваленою камінням, то лискучим шифером, закріпленим так само. І лиш коров’ячі й мавпячі черепи всміхались і підморгували сліпо з-попід стріх.

— Тут що, чума пройшла? Одні кури лишилися.

— Ні. Казали тьотьки, трьома годинами вище в Сама Го фестиваль два дні місцевий. Лами там всілякі прилітають вертольотами. От всі дружно й повалили за благословенням.

— Якби я в таком селі жила, нікуди б і не рипалася…

Редька нарешті помітила білосніжну корону з льодовиків і вершин, що колом обступили це забуте всім світом село. Сніг на вершинах іскрився, виривав витинанками собі місце на тлі густо-блакитного неба. Шпильчаки подекуди нагадували носи кораблів із каріатидами, лід під сонцем струнчився ножами й завдавав очам болю.

Дордже, дивлячись на Редьку, непомітно посміхнувся.

Наступна ніч пройшла під знаком пацюків. Перші з сільських могікан, що повернулися, зігріті рисовим вином із фестивалю, радо пустили їх до себе. За невелику плату, звісно, але альтруїзму в місцевого населення на вигляд іноземного зайди зазвичай чекати було годі.

— Спіть тут. Тепліше буде.

І постелили їм у коморі. Де біля імпровізованих ліжок царювали якісь бідони, мішки, кульки, ящики. А з приходом темряви, як виявилося, ще й пацюки. Вони влаштовували натхненні верескливі перегони целофановою «підвісною стелею», сяк-так прибитою до дошок над ліжками, аби зі стелі не сипалося на сплячих сміття з горішнього поверху, де було щось штибу кухні. Зігрітися можна було хіба що запхавши руки й ноги у вогонь скупої грубки. Але для цього ще треба було покинути їх «спальню» в підвалі й дострибати через двір (бажано не знімаючи спальника) на рівень вище, в ту саму кухню, де повсякчас харкалося, кричало й готувалося незмінного рису з таркарі.

— Це піздєц, — злилася Редька, прислухаючись не так до писку пацючат, як до свисту вітру. — Вони ці шпари між каміннями в хатах своїх максимум газетами заклеюють. Та й то коли душа бажає кольорових фотографій. А так то шо? Невже до глини з яйцями додуматись не встигла еволюція?

Дордже мовчав. Редька вважала, що погоджувався.

— Такі ресурси мати, і таку хуйню будувати тут!

— Ну, нічого. Зато он скільки цікавого можна взнати зі старих газет. Бач, найкрасивіші ж сторінки повибирали під шпалери.

У світлі свічок до них посміхалися, хижо наставляли цицьки в люрексах і розвіювали волосся десятки місцевих і заморських поп-зірок. А на одному клаптику було зібрано всіх дочасно померлих світових селебрітіз: Майкла Джексона, Джона Ленона, Патріка Свейзі, Елвіса Преслі, ще якихось двох невідомих Редьці білявчиків і Мерлін Монро, котру навіть у некролозі зображала якась підставна дівиця в задертій сукенці.

Коли всю ніч верещать щурі й у рота сипляться клаптики бозна-чого (зате гарантовано органічного) зі стелі, холодний ранок наближається нестерпно довго.

— З вас тисяча за зарядку батарей, — з незмінно радісною посмішкою повідомив господар у вишиваному комірці й шапочці з помпончиком.

Дордже переклав для Редьки. Редька обурилася:

— Це за наш-то навігатор і фотік?! Це ми їх тут що, сто годин заряджали?! Підараси жадні. Так, ніби він тут сидів ровер ногами крутив. Хуй тобі, а не тисяча!

Господар у своїй святій лінгвістичній невинності й надалі посміхався.

Дордже зітхнув і виклав йому вісімсот. Чоловічок, ледь пригасивши посмішку, неохоче погодився й запхав собі гроші за пазуху. Тут так робили всі, хто би що не отримав. Найсмішніше було з нахабними дітьми: щойно вициганивши цукерку чи печиво, вони тут же ховали собі їх під серце і ще голосніше репетували, вимагаючи нової подачки.

— Арівідерчі, Рома. — Редька затягла шнурівки на черевику й навіть не подумала кивнути чолов’язі. — Дякую, хоч за вогонь із нас грошей не здерли. І за кружку кип’ятку. Міф про благородних дикунів стає все тоншим. Пиздливі антропологи…

З кривенької веранди, де вони замовили чаю на дорогу, було чутно, як у господі неподалік били в барабани і співали. Відтак, якщо піднятись навшпиньки й зазирнути через тин, можна було побачити, як люди кружляли довкола своєї осі й робили дивні рухи в сторону багаття, розведеного на городі. На голові у двох танцюристів красувались помпезного вигляду шапки.

— Шо там таке? — ліниво поцікавилася Редька, роблячи ковток пересолодженої рідини. — Хто помер, хто жениться?

— Не знаю. — Дордже саме розраховувався за чай.

— То спитай!

Дордже напівсловами-напівжестами перемовився з жінкою, що заодно раз по раз пробувала натякнути йому на придбання кока-коли в її ятці. З яких часів американська мрія лежала там, ніхто достеменно не знав. Нарешті тьотя здалася і злила інформацію.

— То в них такий ритуал традиційний. Ліплять, каже, спеціальні статуйки. З цампи і ще з чогось. Великі таки конуси показує. Схоже на пиріжки-торма. А потім викидають їх в багаття, щоби злим духам цілий рік до родини і худоби чіплятись було взападло.

— «Взападло»! — передразнила Редька. — Бач, навчився вже! А скачуть то хто?

— Не знаю, — позіхнув Дордже. — Шамани місцеві. Чи й лами, може. Я ж посвідчень не питав.

— Ой як смішно. І шо вони — раз виженуть, і всьо? Може, пішли й собі наліпимо кашечних статуйок?

— Ага, звісно ж. Який же тоді бізнес шаману буде, якщо раз — і всьо? Духи кожен рік помирають і кожен рік приходять знову нависати над порядною родиною.

— Ясно. Це як бикота пострадянського простору свято вірить, що новий рік принесе їй удачу і вся хуйня залишиться в минулому році, тільки через те, що громадяни побехкають солодким савєцким шампанським і обблюють знятий «на навагодніє празнікі» котедж на Осокорках.

— Щось типу того, — посміхнувся Дордже. — Хоча тобі слід було би не так відчайдушно прив’язуватися до співвітчизників. Побажай їм щастя.

— Ага. І баняк олів’є на голову.

Старезна ґомпа, за словами жінки-продавщиці, найстаріша у їхньому краї, може, тисяча років їй є, може, дві, хто зна, лами вже самі відлік втратили, котрий по порядку зараз тут господарює, була, на жаль, все ще зачинена. Тримач ключів як у воду канув. Редька з Дордже позаглядали в перекошені віконечка, протерши собі невеликі вічка в запилюженому склі. Розгледіли хіба що вогник таємниче запаленої свічки та самі обриси старезних дерев’яних статуй, що тонули в напівтемряві.

— Нам пора, — тихо сказав Дордже.

Сонце повільно залізало з однієї гори на іншу, підігріваючи каньйон і все, що жило в ньому.

Дорога з кам’яними східцями, минувши чортен-ворота, різко пішла догори, назустріч струмкам і вершинам.

А відтак у місці, де струмені швидкої води зверху по течії крутили молільну котушку, а нижче — круглий жорнов млинка їжі щоденної, стираючи смажене зерно на борошно для цампи, перед Редькою постав епізод, достойний Кім Кідука. Двоє підлітків-близнюків у червоно-бурих довгих робах розмотували й тягли поперек стежки стару червоно-буру ж плівку аудіокасети, підіймаючи її все вище, змушуючи блищати в промінні сонця, що мало тут звичку без попередження з’являтися й зникати за скелястою горою.

— Цікаво, що було на тій касеті?..

29

Спина і дупа нили. Ноги гули тихо й монотонно, як рештки піаніна, скинутого з даху. Редька вирішила хоч щось із цим зробити — вляглася на спину, підіпхала під поперек руки і стала в подобу берізки. Здається, так без наявності стіни можна було трохи поміняти кровотік.

— Ех, треба було менше на фізкультурку забивати… — кряхтіла вона, забиваючи на власну граційність. — Ковбаса Іванівна.