Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена - Страница 35

Час від часу нерівно сколота порода в світлі ліхтарика розсипалась на блискітки справжнього зоряного неба. Редька йшла з відкритим ротом, забувши про свою клаустрофобію (що, як вона свято вірила, була в неї вродженою) й бідного згорбленого Дордже, що не мав розкоші традиційного для цих місць чоловічого зросту під сто шістдесят.

— Ой, а тут куди?

Коридор, що досі спокійно співіснував із вузькоколійкою, тепер розпух великою кімнатою, вочевидь, їдальнею, подумалось голодній Редьці. Принаймні сюди навіть не полінувались притягнути стіл. З кімнати далі вже йшло три коридори. Колія вела в той, що посередині. Редька відчула себе на мить у комп’ютерній грі. Правда, уявлення про стратегію вона мала дуже дотичне.

— Що, давай логічно — далі по рейках? — запропонувала вона.

— Ага. І ті, хто підуть за нами, теж так вирішать. Логічно.

Редька здригнулася. У цій огородженій товщею гори темряві їй би радше думалось про запасне життя й приховані об’єкти на шляху, ніж про те, що хтось за ними піде.

— Так а як? Фіг зна, куди ведуть ці інші! Може, завали там чи… тупіки? — Редька ледь стрималась, щоби не сказати «пастки». — І в мене клаустрофобія, між іншим.

Дордже скинув наплічника й пішов до столу.

— Ти що? — посвітила на нього Редька. — Перекусити вирішив?

— Мгм… — Дордже вже шарив по столу й попід ним.

— О! — раптом промінь його ліхтаря вперся у лист паперу на стіні. — Хвала богам спелеології. В печерах не буває вогко.

— Шо то?

— Та. Банальна карта евакуації. Твої рейки ведуть… — він намагався розібрати дрібні, писані від руки слова, — на каменоломню.

Редька захвату не виразила.

— Оцей от перший, зліва, — дивився далі Дордже, — це таки тупик. А цей, що посередині — як книжка пише — запасний вихід. Фіг зна, куди він виходить, правда. То шо, ми в тупик?

— Бугага, — сказала Редька.

Пройшовши кілька метрів середнім тунелем, Дордже вимкнув свій ліхтарик.

— Ти чого?! — не зрозуміла Редька.

— Ану і ти свій виключи. Кажуть, у печерах так тихо, що стає чути не просто дихання іншого, а те, як пульсує в нього кров.

Редька без охоти вимкнула ліхтарик. Глитнула нарочито, як водиться в мультиках. А все ж такої повної темряви вона не бачила ніколи. Очі до неї просто не пристосовувалися.

Дордже якраз дихав майже нечутно. Редька відчувала на собі хіба що легкий вітерець. Як від крил колібрі, прийшло чогось їй у голову, і тут же подумалося про бідолашних канарейок, котрими в шахтах вимірюють, жити чи не жити. І тут вона почула щось, що не одразу можна було прийняти за стукіт серця. Швидше, таки справді то був звук невидимих насосів і мірного розтікання багрових рік по всіх усюдах тіла Дордже. Редьці ледь не стало млосно, й вона хутко ввімкнула свого ліхтарика. Кажуть, у печерах завжди стала температура, а тут від близькості тіла іншого, від його ледь чутного тепла Редька вкрилась потом.

— Кажись, мене морозить… — бовкнула вона. — Давай вже швидше звідси.

Аварійний вихід був і справді аварійним: задумувала цю діру явно сама природа. Напівкруглий, зализаний, доволі високо над навіть не землею, а кам’янистим болотцем, куди Редьці було запропоновано з’їхати на її рідній дупі.

— Ну чого ти? Як у дитинстві! — І Дордже першим ковзнув додолу. Випростався й помахав Редьці рукою.

— Мало того, що запалення легень тепер буде, так ще й ноги поламані! — на цій ноті Редька й собі чкурнула з гладкої кількаметрової скелі. Ногам її, не дивлячись на матюки і нарікання, пощастило. Редька сяк-так обтріпалася й задерла голову догори: скелясті стіни мали колосальну висоту. Навпроти скелі росла сосна. Один із круглих валунів, в бозна-які часи котячись із висоти, застряг між тією сосною і скелею, як камінець у дитячій рогатці.

— Блядь сука на хуй. Чудеса природи. Якщо виявиться, що в те село, чи куди ми там далі валимо, ходили рейсові автобуси, я не полінуюсь вернутися в той водоспад за шнурком і тебе на ньому повісити. І джіпіес тобі за пам’ятник нерукотворний.

— Чого ж не рукотворний? Бо машина збирала?

— Хуїна! Давай вже десь сушитися. Заїбав цей еко-шик.

— Що, розведемо там вогонь? — підморгнув Дордже, киваючи на сосновий валун. — Містяк що треба. Вилізеш на деревце?

— На голову тобі вилізу! А вогонь мені давай. І швидше. Поки сонце не здохло за горами. Захворію — приб’ю.

Дордже чесно роззирнувся навкруги. До темряви ще було далеко.

— То що? Хочеш лишатись тут? Чи в найближче село? Чи «по указаніям шефа», що і так навис, ніби ми по часу не встигаємо?

— Куди-небудь, — цокотіла зубами Редька. — В культуру биту. Хай хоч і кам’яного віку. Вогонь же вони тут видобувають? Значить, і колесо скоро винайдуть.

Дордже на це посміхнувся й поплескав її по плечу.

— Перевдягтись у сухе зазвичай помагає. А час, як і ріки, тече швидше від повноводдя. Якщо ти хотіла про це запитати.

28

Далі нав’язана навігатором дорога вела через старий сосновий ліс із розкиданим по ньому вже знайомим круглим камінням, подекуди завбільшки з добру сільську хату. Стовбури дерев огортав м’який болотяного кольору мох. Зовсім тихо дзюрчав у гущавині струмок. Раптом у траві Редька помітила чорні ягоди.

— Ура, чорнички! Чорничечки, ням-нямчики!

Вона вже майже запхала собі їх у рот, як Дордже схопив її за руку.

— Не варто. Чорнички на деревах не ростуть. Точно не знаю, але отруйність їх — один шанс із двох.

Редька похнюпилася. Ні суниці тобі, ні чорниці. Слабенький шанс зіскочити з рисово-макаронної дієти почив у Бозі. Пішла собі далі, серйозно переживаючи, що намочений одяг під наплічником натре їй плечі до кривавих мозолів. І тут їй на голову щось боляче впало. Шишка.

— Ну це вже за нагло для одного дня! — гаркнула Редька.

Тільки даремно, бо друга шишка — красива, широка, але геть пуста, без горіхів, тут же гепнула поряд.

— Це шо — ти робиш? — Редьці важко було повірити в таку дурість Дордже, але вона зробила спробу.

— Ні, — засміявся він, — це мавпи. Оно глянь скільки їх по деревах засіло.

І справді, варто було роззути очі, як відразу ж у верховітті стали помітними десятки доволі огрядних хвостатих приматів із серйозними чорними пиками, обрамленими пухнастим білим хутром.

Редька роздивлялася найбільшого і найнахабнішого — вочевидь, альфа-самця.

— Ну чисто тобі негр у Сибіру. Шапку писцеву на базарі купив і радується, — неполіткоректність була Редьці за вишивану сорочку. Як, зрештою, і переважній більшості її співвітчизників.

Мавпи кілька секунд таким самим оцінювальним поглядом міряли Редьку. Відтак той найбільший із самців задер хвоста й поскакав між глиці геть. За ним, із тонким вискотінням, стрибаючи з гілки на гілку (подекуди вибір маршруту падав на такі тонкі галузки, що Редька от-от вже чекала мавпячого гепання їй же на голову) кинулася вся зграя.

— Нда. Дійсно тобі Карпати після глобального потепління. Мавпи на смереках живуть. — І Редька завела собі: — Смерекові мавпи на крутій горі-і-і!

— Ходімо, мавпо. Нам би тупікнути десь пошвидше.

— І висушитися.

— Отож.

Назустріч їм, гортанно покрикуючи, гнали буйволів і маленьких волохатих телят жінки й діти народу нубрі, загорнуті в затишні грубо ткані шерстяні халати, оперезані широкими поясами, прикрашеними великими різьбленими срібними бляшками з бірюзою, і в кожної з такого поясу звисала тендітна срібна ложечка — для краси і каші цампа. Голови вони пов’язували яскравими строкатими хустками. На шиях навіть наймолодших із дівчаток висіли масивні кам’яні прикраси, вуха й носи були проколоті. А от хлопчикам носів чогось не витирали навіть.

— От би моя бабця побачила, що тут і в немовлят пробиті вуха. Бо ж не давали мені пірсинг зробити аж до статевозрілого віку, ізвєрги.

Жінки радо віталися, казали «таші телє», — ласкаво просимо — хитали в такт вітанню важкими напівкруглими сережками зі срібла й каміння і, здавалось, не помічали сумного агрегатного стану одягу й наплічників пришельців.