Гонихмарник - Корний Дара - Страница 51

Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою — світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.

На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.

— Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».

Юрко дивиться уважно на неї, Аліна продовжує мовчки вивчати шнурівки на своїх кросах.

— Тільки, будь ласка, не вдавай, що не розумієш, про що я. Гарна робота, Аліно. Це я про Сашка. Я був певен — ти впораєшся. Звірові вернула людську подобу. Дякую! Відділила світло від тіні. Змушений попередити — не варто рухатись далі. Тобто туди, куди зібралась. Машина світу надто складна для людського розуму, Алінко. Навіть для такого гострого, як твій.

— Я вас не розумію? — вичавлює із себе Аліна. Вона нарешті відклеює свої очі від взуття.

Що означає — впоралася? І чому не рухатися далі? І як він знає — куди вона зібралася рухатися, якщо вона не зовсім певна? Не наважується запитувати, бо й сама знає відповіді. Вій читає її, мов відкриту книгу. Це обурливо, як це обурливо.

Вони сидять поруч. Вона заплела руки у вузол і пильно дивиться на хлопця. Уже Юркові стає трішки ніяково. Він не може прочитати жодної її думки, вона здогадалася, що він буде знову пробувати і:

— А тепер і ви мене не розумієте. Правда, неприємно? Навіть янголам не все можна.

Юрко починає весело сміятися. Його сміх схожий на переспів дзвіночків, не можна не посміхнутися у відповідь:

— Я — не янгол! Забагата уява, навіть для художника! Насмішила ти мене. Я — друг. Друг Сашка, кожного, хто мешкає у цьому місті. Дуже сподіваюсь, що віднині твій також.

— Ні, не просто друг. Можливо, ти янгол нашого міста. Якщо в людини є янгол-хоронитель, то чому б і місту не мати його? Га? — мрійливо кидає Аліна.

— Якби ж то! Янголам — легше. Їх ніколи ніщо не болить, вони лишень охороняють, стережуть, відвертають. Я ж не завжди це можу зробити, бо я — не янгол. Я — друг. Добрий друг. — Юрко уникає прямої відповіді.

— Гаразд, друже, розберемося з цим згодом! От що я тобі скажу. Друзі пізнаються в біді. Сподіваюсь, ти мені, друже, допоможеш, коли прийде час?

Він мовчить. На лавку, поруч із ними, опускається сірий голуб. І не чорний, і не білий. Юрко набирає в руку насіння і простягає на долоні птаху. Той скльовує все до останньої зернинки і відлітає.

— Не журись, насіння — не просмажене, лиш трішки підсушене, — знову вліз їй у голову, ненавмисне звісно ж. — Допомогти, кажеш?

Юрко дивиться на Аліну з легкою усмішкою на устах;

— Ти надто світла і добра для цього, а там, куди ти збираєшся влізти, забагато тіні.

— Тіні? Чому ж тоді ти нагодував птаха? Він не білий, і не чорний. Він — сірий! Ось ти сидиш на лавці, сонце світить на тебе і народжує тінь. Вона темна, але хіба то її провина? Хоч темна, але вона — твоя!

— Вона не винна — нормальний хід! — схоже, що Аліні таки вдалося вразити Юрка. — Що ж, розумію, відмовляти тебе від того, що замислила — зайва трата часу. Зі мною чи без, все одно наважишся. Тільки добре все обміркуй, пригадай до дрібниць, що тобі розповідала Ірина, твоя мама, з її досвіду, все, що знаєш і чого, як видається на перший погляд, знати не можеш.

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді — все не так…

— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?

За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.

— Угу! Привіт, — ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.

— Незле виглядаєш, — господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.

Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.

У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.

Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.

— Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон — то справжній цілитель», — стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені… А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.