Гонихмарник - Корний Дара - Страница 50

У кожному з нас, напевне, захований Лев. І тільки справжній скульптор відважиться його звільнити.

— І в тобі, Алінко, він захований? — не відриваючись від роботи, перепитує іронічно Сашко, посміхаючись чи то собі, чи то своєму щастю.

— І в мені.

— Тільки мені здається, що там не Лев, а Левиця, дика і небезпечна. То ж роботи у скульптора, ой, як багато. Тут ще й дресирувальник потрібен.

І він із долотом підходить до Аліни, показуючи, що зараз буде робити з неї левицю, як мінімум.

Вона цілує свого Сашка, вона це відчуває. Тільки Сашка. Той, другий, десь там, всередині, причаївся і слухає. Гонихмарник її боїться. Поранений дикий звір, якому сплутало всі карти дурнувате смертне дівчисько, йому, у якого за душею тисячоліття. Аліна мала поводитися дуже обережно, щоб приспати увагу Градобура. Ніщо не діяло ефективніше, аніж дівочі пестощі. Хай Воно почне в ній бачити лишень закохану дурепу. Хоча не так і важко здаватися нею, вона насправді закохана. Однак не дурепа.

Аліна пише Сашків портрет. Насмішила саму себе. Портретистом ніколи не вважалася, має спробувати. Людей писати важче, аніж природу. У людині емоції та настрій, а відповідно і тіні на обличчі змінюються чи не щосекунди. Куди там стихіям природнім до тих стихій, що нуртують усередині людини. Сашко сидить, недбало розкинувшись У кріслі, і не зводить з Аліни очей. Вона помітила, що так він може сидіти годинами і дивитися на неї, ніжно і майже безвільно. Він позує.

Аліна пише Сашкові очі. Як можна написати ніч перед світанком? Ніч відчуває близькість світла, воно поруч, за шторкою причаїлося, моргнув оком — і вже світанок. Аліна пише Сашкові чорні очі і думає про Сонце.

Сонце і вночі не спить, воно перетинає лінію горизонту і виринає яскравим Жар-птахом на іншому боці писанки Землі. Все повторюється вкотре: ніжний шепіт ранку, схід Сонця.

Інколи обличчям коханого пробігає тінь. Аліна добре її вивчила. То старий знайомий визирає час від часу подивитися на неї. Як можна писати портрет із двох в одному? Ні, вона пише тільки свого Сашка.

Сонце! Пробігає поруч тінь буревію. Відшумить гроза, впаде дощ і не зачепить його. Воно недосяжне, може тільки пореготати з таких дурних намагань хмари йому нашкодити. Сонце!

Щодня в майстерню забігають Морва з Данилом, попити «фірмового чаю». Після повернення Морвиних батьків із морів здійнялась страшна буча. Хтось із «бдітєльних» сусідів, незважаючи на підкупи-відкупи, таки накапав батькам на доцю.

— От халепа, — бідкається Морва, — обрізання в кишенькових витратах, після дев'ятої сидіти вдома, обов'язкові щоденні відвідини бібліотеки. Мама, не повірите, кожен день у формулярі бібліотеки перевіряє, чи я в ній була, що читати брала, скільки часу провела в читзалі. Слава Богу, не заставляє переказувати зміст прочитаного. Літо, а я, мов пришелепувата, скнію в бібліотеці. Триндець… А знаєш, Аліно, що мої предки ще втнули? Виявляється, то зам'яке покарання — бібліотека. Завтра відправляють нас, ледве впросили, щоб і Данила взяли, у пластунський студентський табір на три тижні. На перевиховання. От і погуляли!

Морву тішить страшно серйозна мармиза Сашка під час позування:

— Кажане, ти схожий на Тутанхамона, — регоче дівчина.

— Чим? — дивується хлопець.

— Сидиш, як мертва мумія, і витріщаєшся на Аліну, дірку в ній продивишся. Ну, Алін, ти і приборкувач. Щоб Кажана до такого стану довести, перетворити лева в кота, то тре' мати неабиякий талант. Слухай, мо' тобі Данила на тиждень залишити на перевиховання, а то він щось остатнім часом чисто від рук відбився?

— Шо? — Сашко ніби серйозно сприймає слова Морви.

— Тю на тебе! Від кохання вже дах їде. Знову кулаками почнеш махати? Не віддам нікому свого Данилечка, навіть Аліні, а то перетвориться з живчика на Тутанхамона, як ото ти. Яка з нього тоді користь?

Так, Морва — то правдива коломийка.

Прощаються на два тижні. Морва жартує: «Проводжають хлопців в армію!»

Телефонує мама. Перевіряє, чи все гаразд, попереджає, що через півгодини забіжить. «Щоб була вдома!» Вона щодня так робить, винюхує-пронюхує.

Мама про Сашка нічого не знає. Хоча як сказати… Поки що щастить, не нарвались. Та це й на ліпше. Навпаки, Аліна старанно «підставляє» їй на очі Петра. От і зараз доведеться попросити того зайти, щоб Петрусь цілком випадково виявився в майстерні, коли мама прийде. Благо, він вдома, тільки-но прийшов від Марти. Петро незадоволено крутить головою:

— Таємні агенти, блін. Слухай, Кажане, ти випадково не вампір, а твоя мама, Аліно, не винищувачка вампірів? Ну, як малі діти! Те ж мені Капулетті та Монтеккі, Ромео та Джульєтта. Середньовіччя якесь.

Який він зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує. Сашкові Аліна сказала просто: «Мамі колись один Гонихмарник перепаскудив життя. Вона мене не зрозуміє. Це тимчасово, я щось вигадаю». Сашко лише іронічно-патетично посміхається у відповідь:

— Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.

Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла-бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра, і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Особливо знаючи мамину круту вдачу.

Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує — пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі — активна реабілітація. Лікарі переконують: час — найліпший лікар.

Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз — тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.

Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти — щоб не викликати погіршення ситуації.

Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздоганяють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються… Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: — Прокидайся, сонько!

Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?

— Сервус, Аліно! — чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.

Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.

Той, що носить біле, — мимрить собі під ніс. Вона не здивована, але трохи збентежена.

їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, — він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.

Долоня хлопця м'яка і тепла.

— Будеш насіння? — чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.

Аліна заперечливо хитає головою.

— У мене до тебе розмова, — пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.

Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.

Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:

— Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.

Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується — хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.