Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 40

там розігрували сценку лиш два актори, за ними спостерігали

глядачі — актори театру та їхні друзі. Довготелеса дівчина з ру-

сявим волоссям до талії, прозорими очима кольору води та не-

виразним голосом грала роль обманутої та розчарованої геро-

їні, це було зрозуміло з монологу, з яким вона зверталась до

мовчазного хлопця. Але далі цієї мізансцени діло не йшло.

— Ще раз, — байдужо вимовляв чоловік, що сидів на пер-

шій парті. У джинсах та картатій сорочці з накрученою на шиї

арафаткою, він міг би виглядати молодшим за свої роки, як-

би не довге волосся з чубчиком у стилі 80-х років. — Ще

раз, — беземоційно озивався він, і дівчина-русалка повторю-

вала свої репліки. З кожним разом усе гірше й гірше, поки не

замовкла.

— Олю, в чому річ? — зістрибнув з парти режисер. — У чо-

му річ, я тебе питаю? Ну, я ж пояснював, що тут складного, скажи мені? Він виходить, — арафатка гойднулась у бік неру-

хомої фігури хлопця, — ти мовчиш, просто дивишся і мов-

чиш. Таж витримай ти паузу, не починай говорити одразу. Ту-

по полічи про себе, повільно, вдумливо: раз… два… три…

167

А тоді починай. І не треба цього космічного трагізму, я тебе

прошу, говори це буденно, воно тим і страшно, що буденно.

Не треба цього пафосу. Він тут зайвий.

— Я не розумію, чого ти хочеш! — фальцетом злетів голос

дівчини. — Вже знову змінилась концепція?.. Я роблю, як ти

казав, точнісінько, як ти казав — а воно знову не так!

«Зараз почнеться істерика», — подумала Кароліна.

— Ану сядь! — гримнув режисер і рішучим жестом посла-

бив вузол арафатки на шиї.

Дівчина, ображено смикнувши підборіддям, зробила кіль-

ка кроків убік — притулилась до парти. Режисер показав

хлопцеві рукою: стань туди. Хлопець позадкував, зупинився, слухняно здійняв очі на режисера.

Той дивився на нього сумним поглядом, трохи нахиливши

голову. В аудиторії стало тихо-тихо. У Кароліни від цієї тиші

зашуміло у вухах.

І тоді режисер заговорив.

Тільки так і варто було вимовляти ці слова, вони звучали

як найправдивіша правда, незважаючи на те, що цей чоловік

говорив від імені жінки.

Він замовк, поправив шалик — і очікувана істерика таки

не забарилась. Русалка розревілася:

— Ти геній, — вибухнула риданнями Русалка. — Ти геній,

а я ідіотка!

Якби це був епізод з майбутньої вистави, Кароліна визна-

ла б гру пречудовою: обличчя русалки зробилося дитячим, сльози котилися срібними кульками, вона захлиналася пото-

ком слів і зовсім не думала про те, гарна вона чи ні.

Навряд чи їй вдасться повторити почуте-побачене. А як

Кароліна могла б зіграти той епізод, що показував режисер!

Як би вона його зіграла! Повторила б його точнісінько так

і навіть краще! Краще? — Саме так. Тому що це монолог жін-

ки. Кахикнула, усвідомивши власну зухвалість. І самовпевне-

ною усмішкою підтвердила свій висновок. А збоку ця усміш-

168

ка могла видатись насмішкою над актрисою, яка не вміє

тримати себе в руках.

Повертались додому в тиші нічних вулиць, і Гєнек, забігаючи

наперед, грав перед нею вар’ята. Спочатку дурів та жартував, а тоді взявся, не соромлячись — вона ніколи його таким роз-

кутим не бачила, — показувати уривки з улюблених вистав.

У глибокому напівприсяді, як борець сумо, похитувався, ски-

дався руками-крилами вгору-вниз і каркав вороном, аж від

стін відлунювало, а з рота йшла пара в морозне повітря. А то

ледь чутно шепотів проникливий уривок, виразно артикулю-

ючи кожне слово, опукле й значиме, як пацьорки, що їх на-

низують одну за другою на міцну шворку.

— Так, стій! — сказав під їхньою брамою. — Зараз тобі

щось покажу. Я йду звідси, ти звідси. Зупини мене реплікою:

«Це ти?» Просто виходиш: «Це ти?» — і все.

— Ти граєш у цій п’єсі?

— У ній ще ніхто не грає. Немає ще такої п’єси. І це взага-

лі не суттєво наразі. Подай мені репліку, чуєш?

— А звідки вона йде? І куди? Хто вона? Я маю знати бодай

щось про неї.

— Це не має значення. Просто підіграй. Покажу тобі один

класний монолог. Хоча… Ну що там у них було? Симпатія бу-

ла, він зник, вона нічого не знала. Та що там! Любила вона йо-

го. І от — випадкова зустріч під її будинком. Він насправді

йде до неї, але вона про це не знає. Поїхали!

Кароліна крутнулась навколо себе, зробила два кроки з бра-

ми, обличчя — вгору, вираз такий, ніби їй щойно в око потра-

пила перша крапля дощу. Блискавкою на сумці — вжик! Попор-

палась у нутрощах, витягла звідти уявну парасолю, кілька точних

пантомімічних рухів — і от вже тримає над головою розчахну-

ту парасольку, одхиливши її назад, за спину. Нейтральний ви-

раз обличчя, воно щойно нічого не виражало, а тепер з остра-

хом застигає, бо побачила Його. Мовчки дивиться на Гєнека.

169

— Це ти? — каже.

Від несподіванки Гєнек втрачає цікавість до того, що хотів

їй показати.

— Кароліно… — він збирається з думками. — Ти грала десь?

У якомусь театрі. Чи студії…

Йому спадає на думку, що вона його надурила, розвела, що

в усіх розмовах про театр вона лише вдавала наївну непосвя-

ченість.

— У рекламному ролику, — каже вона. — А що не так? По-

гано? Чи довго? Давай ще раз спробую.

— Давай, — погоджується він.

І з брами випорхує зовсім інша героїня — імпульсивна та

жвава. Вона мало не збиває Гєнека з ніг. Різким рухом відво-

дить пасмо волосся від обличчя, складає дитячим жестом паль-

ці в кулачок на підборідді:

— Це ти? — на видиху.

Це зовсім інше «це ти?».

Гєнек мовчить, він шокований.

— Ще раз, — каже він, і обом спадає на думку паралель з не-

щодавньою репетицією.

Кароліна робить два кроки в браму, виходить з неї, голова

опущена, дивиться під ноги, обминає Гєнека, зупиняється і не-

впевнено озирається, як ніби почула знайомий парфум. І каже

просто, без запитальної інтонації, лише констатуючи факт:

— Це ти.

— Охрініти, — каже Гєнек. — Охрініти, Кароліно. Завтра по-

кажемо Космосу. Усе це від початку до кінця, усі варіанти.

— Якому Космосу?

Він пояснює, що Космос — це той режисер в арафатці, його

так називають за любов до слова «космос» та похідних від ньо-

го, і за подібність на героя фільму «Бригада», вона що, не заува-

жила цього?

— Слухай, Гєнеку, — у Кароліни до хлопця пропозиція є. —

Ти не міг би зробити одну річ…

170

— Яку? — з готовністю озивається він.

— Ти не міг би замінити своє улюблене слово якимсь ін-

шим, подібним, скажімо: оніхріти? Принаймні коли ти зі

мною. У мене на такого роду лексику від близьких людей —

неадекватна реакція.

— А-а-а! — радіє Гєнек, заскочений формулюванням «від

близьких людей». — Ну не знаю, не можу тобі цього обіцяти.

Спробую.

З кухні лунали голоси, там співали — чоловіки і жінка, во-

ни — звичайними, а вона — дуже високим голосом, ну про-

сто колоратурним сопрано. Тріо злагоджено виводило «Ой

ти, дівчино, з горіха зерня…». Спершись головою на кулак, Олег, який не знав слів пісні, майже синхронно з Сашунею

та пані Стасею активно ворушив губами: «Тебе видаючи, лю-

бити мушу…». Він зніяковів, зустрівшись поглядом з Каро-

ліною.

— Оххр… — сказав Гєнек, коли всі замовкли. — Згоріхі-

ти! — Його переінакшене слово-оцінка прозвучала цілком пе-

реконливо. І повторив, перезирнувшись з Кароліною: — Зго-

ріхіти можна! Так нормально звучить?

Повільний поворот голови Олега та вичікувально-байду-

жий погляд засвідчив: йому не подобалась ані ця репетиція, на яку він відпустив Кароліну до глибокого вечора, ні невідо-

мого походження блиск в очах Кароліни, ні надмірно підне-