Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 39

тувала Кароліну, як виглядає її кімната, і слухала, привідкрив-

ши рота, про старий п’єц з кахлями із стручками та вусика-

ми зеленого горошку, про високі вікна з мідними ручками, про другий поверх кімнати, куди можна піднятись дев’ятьма

дерев’яними сходинками, спираючись на гладке поруччя.

— Я хочу побачити твою кімнату, — Леся зупинилась по-

серед тротуару, вивільнила долоньку з руки Кароліни. Вона

вперто не надягала рукавичок, і Кароліна вела її то за одну, то

за другу ручку, щоб вони не змерзли.

— Ну-у… — замислилась Кароліна. Дівчинка не зводила

з неї очей. — Думаю, це можна влаштувати!

І вони змінили маршрут.

Усі мешканці квартири, були вдома, окрім Гєнека.

— Тато! — Леся помахала рукою, побачивши Олега. Ото

вже мала артистка. Серед незнайомих дорослих Леся спочат-

ку трималася ближче до Кароліни, а потім побачила Мураню, і від її скутості не залишилося й сліду. Вилізла на другий по-

верх у кімнаті Кароліни та Олега, лягла нагорі, підперши об-

личчя кулачками, спостерігала кілька хвилин за життям ву-

лиці. У неї вдома вікна виходили на тиху припаркову алею, а тут внизу торохкотіли трамваї, на підвіконня сідали голу-

би. Олег насипав їм хлібних крихт, вони крутили сизими го-

ловами, заглядали до кімнати.

— Я тут залишуся з вами сьогодні, — вирішила дівчинка.

Кароліна не сперечалась, знаючи, що години через дві Ле-

ся натішиться новими враженнями і без пручання повернеть-

ся додому.

— Пограймо в якусь жахалку! — запропонувала дівчин-

ка. — Але у смішну жахалку. Добре?

163

Леся ховалась у подушки нагорі, а Кароліна повільно йшла

сходами, голосно озвучуючи свої кроки: туп!.. туп!.. туп!..

туп!..

Мала верещала від задоволення. Влучала в «привида» ма-

ленькою подушкою і привид опинявся внизу зі страшним

«гуркотом». Кароліна не сподівалася від себе такого вміння

імітувати суміш звуків каменепаду та вибухів.

— Ще! Ще! — кричала дівчинка.

І знизу зловісно лунало: туп!.. туп!.. туп!.. туп!..

Олег знову був такий, як у Києві, на березі Дніпра, коли во-

ни бавились з дітьми в піску. Зі сторінок, видертих з журна-

лу, накрутив паперових літачків, подавав їх один за другим

нагору: «Винищувачі повертаються на базу!» Леся скидала їх

униз, ті падали носом або спускались на підлогу повільними

колами. Дівчинка була в захваті.

Пані Стася нагодувала гостю своїм фірмовим борщем. Са-

шуня навчив грати в «дурня» і, попорпавшись у фотографі-

ях, показав, як колись виглядала вулиця, на якій вона живе.

«А раніше ми жили на вулиці Коперніка», — підвела вона на

Сашуню свої очиська. І Сашко знайшов кілька фото вулиці

Коперніка, але Леся не пізнала свого будинку. Сашко розі-

йшовся не на жарт. Проспівав польською два куплети давньої

батярської пісні, і фонтанчик на маківці пританцьовував ра-

зом із ним: «На уліце Коперніка, фай-дулі, фай-дулі, фай…»

Пані Стася на нього цитьнула, не дозволила доспівати. І все

було б чудово, якби Леся знову не захотіла подивитися на ву-

лицю згори. Занадто стрімко взялася долати ті сходи, зашпор-

талась і впала. Ревіла на всю квартиру, з жахом намацуючи

ґулю, що миттєво видулась на чолі, а дорослі наввипередки

прикладали до неї холодні ложки. «Хіба ж то справжня ґу-

ля? — заспокоювала дівчинку пані Стася. — Скільки їх ще

в житті буде!.. А це дурня, а не ґуля».

Леся пішла додому маленьким однорогим козенятком, ще

й заплакана. Це Мураня довела її до сліз, втекла в останню

164

хвилину, сховалась у кімнаті Гєнека, хоча мала би йти до Ле-

сі в гості.

* * *

Леся вистрибнула мамі на руки, щойно Анна переступила по-

ріг дому, притулилась до засмаглої щоки. У різнобарвності

лискучої ґулі вже виразно домінував жовтий відтінок.

— Що це? — вигукнула Анна, відхиляючи голову дитини.

— А, нічого! — махнула рукою Леся. — Дурня, а не ґуля!

— Де ти впала? — допитувалась Анна. — Тебе нудило?

Почувши, що Леся ходила до Кароліни додому, Анна зміни-

лась в обличчі.

— Я просила вас триматися хати! — вибухнула вона. —

Я попереджала: не виходити з дому вечорами! не водити дити-

ну по сумнівних місцях! не годувати випадковою їжею! — Вона

відпустила малу, рішуче попрямувала до холодильника. —

Що вона їла? Я усе залишила в морозилці!

Вона з силою розчахнула холодильник, побачила там від-

криту пачку масла і вихопила її назовні двома пальцям:

— Ми не їмо такого масла! Звідки тут таке масло?

— Мала ж і я щось їсти, — відповіла їй Кароліна.

Відпочинок не пішов Анні на користь, нерви в неї були геть

розшарпані. Вона легко зірвалась на крик. Чи варто їхати так

далеко, щоб усі свої проблеми привезти назад?

— Мамусю, — Леся спробувала захистити свою няньку. —

Мені ґуля не болить, і нам було добре, весело. Послухай, яку

я пісню знаю…

Дівчинка набрала побільше повітря у легені й артистично

заспівала щодуху:

— На уліце Колонтая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! Била баба

поліцая! Фай-дулі, фай-дулі, фай! — вона тупнула ногою

у підлогу і з розтяжкою, зі щирим почуттям вивела: — Хо-

ллє-рра!

165

— Зая, — вмить заспокоїлась Анна, — іди-но, зая, в свою

кімнату. Я там дещо тобі привезла.

І коли дівчинка зникла за дверима, повернулась до Каролі-

ни. Дві вертикальні зморшки пролягли на чолі — від гніву чи

від надміру засмаги. Її промова була лаконічною:

— До побачення! Завтра можете не приходити. І подякуй-

те, що не висуватиму до вас претензій.

Ні, старий рік не міг закінчитись на цій сумній ноті! По до-

розі додому Кароліна нарешті відчула: Новий рік наближа-

ється! Залишається кілька годин. І в них сьогодні вдома буде

свято.

На трамвайній зупинці в якогось дідуся купила маленьку

ялинку, зібрану зі справжніх пахучих гілок, аж надто густу; у крамниці на сусідній вулиці — цукерок у яскравих обгорт-

ках, шампанське, курку та чорнослив. І вже вдома згадала, що

геть забула про мандарини. Не потрапили вони їй на очі.

Новий рік зустріли вдвох, біля ялинки, прикрашеної цу-

керками на нитках. Коли з вулиці та подвір’я почулися свят-

кові салюти, вийшли на кухню, і там влаштували ще одне за-

стілля, спільне з сусідами. Гєнек приєднався до компанії вже

на початку другої години ночі, під звуки петард та феєрвер-

ків, які не замовкали до ранку. А на світанку в кімнаті зроби-

лося незвично світло. Це нарешті випав білий-білий сніг і не

розтанув.

4

На Різдвяні свята з’їздили у Висіч, до батьків. Повернулись до

Львова — а свята тривають. Від Романа до Йордана — україн-

ський Рамадан, — посміюється Сашуня, відпочивайте, люди!

Кароліна пам’ятає свої записи (плани на майбутнє) в нотатни-

ку київського періоду: 1 грудня — Романа. І так — до 19 січня, уточнює Сашко, тому з роботою, Олеже, і не потикайся,

166

шукати її зараз — марна справа. Навіть ті, хто її має, не пра-

цюють. Попустіться…

А студентський театр працює, нагадує Гєнек, репетиції три-

вають. «Підеш, нарешті? — запитує Гєнек, — вже всі відмов-

ки вичерпались». — «Піду», — погоджується Кароліна.

…Вони спізнились, хоч вийшли завчасно. Гєнек мовчки по-

казав, куди пройти; скрадаючись, щоб не заважати, зробили

кілька кроків до першого ряду громіздких, грубо пофарбова-

них школярських парт, опустились на лавку неподалік від

принишклих хлопців та дівчат.

У старій аудиторії амфітеатром — з доброю акустикою, ви-

сокими арками вікон та стелі, зі штивними меблями минулого

століття — було де репетирувати. Біля дошки. Там можна і ма-

сові сцени проганяти, місце дозволяє. Натомість у ці хвилини