Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 31

тей, яким вітер у голові. Їй цікавіше зі старшими. «Бачила

в райцентрі твою Улянку…» — починає мама. Чому мою? —

думає Кароліна, ніколи вона моєю не була, просто одноклас-

ниця, з якою сиділи за однією партою.

Ввечері з ванни чути уривок розмови, закрутила кран — і ма-

мин голос чітко проступив:

— …я лише посміялася. Але так воно і сталося. Одна моя

подружка давно в Канаді. Друга має трьох синів. А я справді

вийшла заміж вдруге і живу на хуторі. Бо чим це не хутір?..

Усі пророцтва збулись.

Коли Кароліна вийшла з ванної, витираючи волосся руш-

ником, у хаті вже було тихо. Мама ліпила вареники, тільки

пальці миготіли.

— Де вони?

— Пішли до дядька Степана дивитися вулики.

— Мам, а чого ти раптом Олегові ту історію розказала?

130

— Яку? — не зрозуміла мама. Вона багато про що йому роз-

казала, їй подобалось, як він слухає.

— Про ті лінії на руці…

— А-а-а, про це…

— Ану мені ще раз розкажи.

— Ти ж знаєш.

— У загальних рисах знаю. Ти тоді маленькою була?

— Я тоді вчилась у технікумі в Яворові. Ми з товаришками

йшли з навчання, а одній жінці якийсь пакунок з торби випав, просто на вулиці. Ми їй кажемо: жінко, ви щось загубили, то

вона з вдячності, бо щось там важливе в неї було, документи

чи що, вже забула, то от кажу ж — вона подивилась нам на до-

лоні і сказала по кілька слів кожній. Ірка за океаном опинить-

ся, Валя народить трьох дітей, а я житиму на хуторі, матиму

двох дітей, одна дитина, як виросте, буде щасливою, а друга —

знаменитою. Відомою людиною буде. Я колись не вірила, ду-

мала, ну яка вона провидиця, якщо важливий пакунок їй ви-

пав, а вона про те не знала, а тоді бачу: усе збувається… Тішусь, Кароліно, що ти щаслива… Може показати цього не вмію, але

справді дуже радію за тебе. Олег — хороша людина, чуйна, од-

разу видно. Уважна… Тільки розпишіться чимшвидше. Негар-

но так, без розписки, без шлюбу… Нічого, що я усім кажу, що

ви одружені?.. Яка різниця? Не брешу, трошки наперед забі-

гаю. Не затягуйте з цим.

— Мам, а ти пам’ятаєш, як хотіла колись маленьку чорну

сукню — і в Париж?

Мама лиш рукою махнула.

— Дурна була… Який Париж?.. Хто його бачив? Може, йо-

го й не існує, того Парижа.

Олег із батьком загостювались, повернулися вже в пізніх

сутінках. Більше, ніж вулики, Олега вразили чорні очниці ві-

кон, за якими ніхто не жив. Як це так, не міг второпати.

— Нікого там, взагалі, а не лише тепер! Кажу, нікого, — по-

яснював батько. — І ті квартири, вони нічиї, бо відомчі: жи-

131

веш тут — маєш помешкання… А зараз нема де працювати,

тому й попит на житло відсутній. Тут ті тримаються, кому їха-

ти нема куди. То ж, приїжджай — живи, — батько зробив ши-

рокий жест рукою, — проковтнув міцне слівце, що мало не

вискочило услід. Він якось навчився, принаймні у присутнос-

ті Кароліни, утримувати ті слова за зубами, вони лиш визи-

рали назовні наприкінці речень, як обережні звірки. Губи

батька помітно рухались, але додати звуку в пантоміму він не

наважувався.

Мама і Кароліна вже полягали, а з кухні ще чулося бубо-

ніння. Олег розказував про село на Волині, де колись жив йо-

го дід, а зараз нема до кого й поїхати; а сьогодні той ліс, і ті

вулики нагадали йому дідові місця. І розпитував батька, чо-

му тут не відбудують господарство, про яке всі згадують? Чо-

му на такій землі — і без роботи? А батько йому: земля гро-

маді не належить… І в «бумагах» усе заплутано, і бу-бу-бу, і бу-бу-бу… Купочка сірих, волохатих опеньків ворухнулись

на дні кошика. Найменші, які лиш можуть бути. Навіщо такі

дрібонькі зривати? Ворухнулись — і давай одне за другим

у повітря підніматись. Роберте, гриби! — хотіла гукнути, щоб

брат не проґавив, не погубив те, що назбирав. Але в неї чо-

мусь не вийшло гукнути, як ніби голос пропав. Лише диви-

лась, як гриби з прозорими крильцями розлітались. Бджоли.

Прокинулись від сонячного світла в очі, від гарячого тепла

променів на щоках. Зазбирались до Львова. Олегів зелений

«Міцубіші-Лансер» справив на сусідів неабияке враження.

У багатьох знайшлося діло на подвір’ї, коли в супроводі ма-

ми і тата з торбами, наповненими городиною, львівські гос-

ті вийшли до машини. П’яничка-сусід з першого поверху три-

мався за стовбур дерева, заточуючись, десь вже хильнув

зранку або від вчорашнього ще не відійшов. Сусідка з третьо-

го поверху вийшла зі своїм коромислом, багатоцільового при-

значення, з двома відрами на ньому та одним у руці. Коли вже

132

працював мотор, надійшов дядько Степан з подарунком, при-

ніс літровий слоїк, завитий у газету — квітковий мед нового

сезону.

2

Товариш Олега повернувся з Хорватії. Пожартували по теле-

фону, домовились про зустріч на завтра, на одинадцяту ран-

ку, після наради. Наступного дня Олег вийшов до машини

пружною ходою, щось наспівуючи. Кароліна спостерігала з ві-

кна кухні, як він, намагаючись не замастити рукав костюма, протирає лобове скло, і вперше зауважила ледь помітну ли-

сину на маківці, зворушливу незахищену місцинку на його ті-

лі. Мала б давно її зауважити, а побачила на відстані.

Чекала на нього, але не сподівалась, що повернеться так ра-

но, з сірим обличчям, розчавлений новиною: його інститут-

ський приятель, працедавець та вже майже шеф, помер від сер-

цевого нападу, на світанку того-таки дня, у власній квартирі

після повернення з відпочинку.

Востаннє Олег бачив свого товариша на зустрічі з однокурс-

никами кілька років тому, з того часу вони спілкувались теле-

фоном, і дуже рідко; близькими друзями ніколи не були, але ця

несподівана смерть глибоко вразила Олега.

Співзасновники фірми мали свої плани щодо майбутнього

бізнесу і послуг досвідченого юриста не потребували.

Того вечора він кохав її несамовито й жадібно, відчуваючи, як ніколи, неповторну цінність кожної хвилини, надто — біля

коханої жінки, від якої віяло силою весняного лісу. Бо таке жит-

тя: будуєш плани на завтра, жартуєш з товаришем, засинаєш, відчуваючи поруч шовковисте плече, певний цієї миті, що те-

бе теж люблять. Але цей вечір може бути останнім у твоєму

житті.

Олег прокинувся на світанку і не одразу пригадав, що поспі-

шати йому тепер нікуди. Лежав із заплющеними очима. Каро-

133

ліна теж ворухнулась, сопнула по-дитячому і знову запала

в сон. Він прислухався до її глибокого рівного дихання, до сво-

го нового відчуття, ледь означеного, що йшло зсередини, з гру-

дей, де бриніла щемким звуком мовчазна дотепер струна. Усе

треба було починати спочатку, шукати роботу, зв’язки та мож-

ливості, зрештою, у нього і вибору не було — лише все почи-

нати спочатку. Усе з нової сторінки. Грошей на карточці зали-

шилося обмаль, але що це було в порівнянні з тим, що поруч

з ним була Кароліна. Від одного погляду на неї його затоплю-

вала ніжна тепла хвиля. Він не дасть обставинам взяти гору.

Він знову здивує себе — як тоді, коли кинув усе і подався світ

за очі за дівчиною з магічним поглядом та пишним волоссям.

У тому своєму, київському, житті йому було затишно і звикло, йому було зручно, але він видерся звідти, він зміг. І тепер змо-

же. Бо отримав уже те, чого прагнув понад усе, — бути з Каро-

ліною, торкатись її перламутрово-шовковистої шкіри, відчу-

вати її свіже дихання, відкривати в собі пристрасного коханця, яким, як йому здавалось дотепер, він ніколи й не був.

Дзеленчання ранкового трамвая за вікном сповістило про по-

чаток нового дня. Посеред вуличного газонного острівця між