Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 30

чись враженням, яке справив на Олега цей закуток. Він був шо-

кований. «Який альков, одначе», — тільки й встиг вимовити, як Кароліна швидким рухом повернула ручки внутрішніх зам-

ків на обох дверях і, не виходячи з образу господині ситуації, манірно глянула на чоловіка. Він розгубився. Вона ледь стри-

малась, щоб не вибухнути реготом. Олег сприйняв гру серйоз-

но. Такий, розгублений, він був їй зараз дорогий як ніколи. Але

треба було зіграти виставу до кінця. Вона потягнулась вперед, торкнулась його губ своїми губами, зронила: «За годину на цьо-

му місці». І, відімкнувши одні та другі двері, вийшла.

Щойно вони повернулись за столик, як офіціант приніс за-

мовлення: сирну та рибну тарелі, салати, великий та малий

келихи живого пива, повідомивши, що баранина-гриль буде

126

з хвилини на хвилину. Щосуботи тут подають баранину, а ко-

жен інший день тижня готують на вогні якесь інше м’ясо.

Рожна зі смажениною винесли на великий подіум, пригасив-

ши світло в залі і спрямувавши прожектори на двох куха-

рів, які взялися спритно нарізати м’ясо довгими гострими но-

жами.

Пиво було холодним і залишало після кожного ковтка слід

на бокалі — білу рівну рисочку, м’ясо — соковитим, музика —

зворушливою, а чоловік навпроти — бажаним, і Кароліна від-

чувала себе цілковито щасливою у ці хвилини. Їй було бай-

дуже, де бути, аби з ним поруч.

— Година минула, — нагадав Олег, глянувши на цифер блат

годинника. І Кароліна, затуливши обличчя долонями, засмі-

ялась. Він усе сприйняв за чисту монету, а вона не вперше від-

чула себе старшою за нього.

У внутрішньому дворику їхнього будинку грала негучна му-

зика і світився гігантський нічний ліхтар. Крізь спокійну ме-

лодію було чути шипіння хвиль у нічному океані. У великому

колі яскравого світла, обличчям до стіни, рухались артисти

в трико; їхні тіні були птахами, світло прожектора — приза-

хідним сонцем, на його тлі злітали й опадали руки-крила. Не-

втомний одноманітний рух заворожував, роздмухував ба-

жання дивитись і дивитись, застигнувши у споглядальному

ступорі перед простою й чіткою графікою рухів, перед без-

межною мелодією океану, під шурхотіння пісків, під голоси

дельфінів із темної товщі водяної безодні.

Прожектором керував Гєнек, сидячи під протилежною від

сцени стіною. Був зосереджений на конусі світла, на музиці, на рухах акторів. Він не бачив глядачів, їх, щоправда й було

небагато, навіть разом із тими, хто спостерігав за дійством

з балконів. У прочиненому вікні кухні блимав червоний вог-

ник сигарети, вихоплюючи із темряви обличчя Сашуні.

До повернення майбутнього шефа Олега залишалось три дні.

127

— Давай, нарешті, до твоїх з’їздимо? У Висіч, — запропо-

нував Олег. — Поки маємо час.

— Поїхали, — погодилась не надто впевнено. Треба ж йому

нарешті показати рідні терени, нехай побачить, як так прагне.

* * *

Даремно вона хвилювалась, як Олег сприйме батьків, квар-

тиру, Висіч та її мешканців, він до всього поставився як до

належного або вдавав, що нічому не дивується. А може, від-

чував, що Кароліна напружено чекає від нього певної реак-

ції, тому й робив вигляд, що нічого особливого він на її бать-

ківщині та в її батьках не зауважує.

Батько при Олегові за два дні не дозволив собі жодного ма-

тюка, а мама, всупереч очікуванням, зустріла гостей не в за-

тяганому халаті, а в спідниці та кофтинці, а наступного ран-

ку перевдягнулась у якісь небачені джинси. Вони сиділи на

ній доволі вправно. Ще й доповнила їх найкращою своєю фут-

болкою, привезеною з базару польського Перемишля ще два

роки тому. Дістала її нарешті з шафи та відрізала етикетку.

Мама підкладала Олегові вареників з картоплею, він із за-

доволенням їв, нахвалював домашні смаколики. Наступного

дня влаштували пікнік у лісі, прихопивши гриль-ковбаски, привезені зі Львова, та власну городину — помідори, зелену

цибулю, червоний перець… Олег вміло розпалив вогнище,

смажив ковбаски на патичках, вирізаних з ліщини. Він нічо-

го не приховував від батьків: за місяць, тільки-но отримає

розлучення, вони розпишуться. Про житло батьки не розпи-

тували, Кароліна попередила маму по телефону, що це питан-

ня не до обговорення — жити є де, і цього достатньо.

Там, у лісі, сидячи на покривалі під розлогою старою березою

за імпровізованим столом, Кароліна спостерігала за батьками, і жаль стискав їй серце — вони так рідко виходили до лісу без

потреби, просто погуляти, без жодної мети. А он скільки радос-

ті зараз на їхніх обличчях. Зашурхотіли гілки, і на галявину ви-

128

дибав дядько Степан з відром перших осінніх опеньків. Єдина

людина, як думала колись Кароліна, задоволена своїм життям

у Висічі. Тато запросив дядька Степана до столу, той не став від-

нікуватись, зняв кепку, обтер чоло долонею й опустився поруч.

— Опеньки — наче бджоли, — показав свій грибний улов, —

лише грибні… Живуть сім’ями. Колективний спосіб життя, —

усміхнувся.

— Дядько Степан — пасічник, — пояснила Кароліна Оле-

гові, — він вулики має.

— Мій дід був пасічник, — відповів Олег. — Я багато чого

пам’ятаю з того часу, мене привозили до діда на все літо…

Олег уважно слухав нового знайомого, а дядька Степана ця

увага розпалювала, він як узяв шматок хліба з ковбаскою — так

і тримав у руках, бо сам захопився своїми розповідями.

Одного разу йому привозив сюди, у Висіч, свої вулики това-

риш. За декілька днів забрав, а ввечері на те місце, де вони сто-

яли, прилетіли запізнілі бджоли. Порадились — і перелетіли

до сусіднього вулика, чужого вулика, дядька Степанового. До-

середини не пхаються, чекають надворі. Дядько Степан за тим

спостерігає збоку: що ж то воно далі буде? От виповзла з вули-

ка бджола. І до чужинців: що, мовляв, треба? А ті повставали

в рядочок, завмерли. Бджола-охоронець наблизилась до одні-

єї, щось там обидві вусиками порухали, і гостя — шурх! Вже

у вулику. Тоді бджола-охоронець до іншої наближається і ри-

туал повторюється. Решта чемно чекають своєї черги. Підходи

бджоли з вулика виглядають випадковими: то до крайньої лі-

воруч наблизиться, то до якоїсь усередині, то на правий фланг

поверне. Останній зайді довелося чекати рішення хвилин

п’ятнадцять. Стоїть, бідна, та й стоїть. Ніхто до неї не набли-

жається. Вона й не ворушиться, ніби як заснула. Нарешті і про

неї згадали. Після короткої розмови вусиками — вмить ожи-

ла, і зникла з очей у новій хатці, у новій сім’ї.

Дядька Степана було вже не зупинити. Сів на свого улю-

бленого коника, як Сашуня на тему фотографій Львова.

129

Звідки, приступав він до Олега, звідки такі маленькі ство-

ріння можуть знати те, що вони знають?.. І звідки та здатність

у лиху годину йти на самопожертву? Звідки готовність визди-

хати від браку їжі, але матку зберегти, віддаючи їй останню

їжу? Бо буде жити матка — буде рій.

Бджоли, їжа, виживання, ж-ж-ж, ж-ж-ж! Дядько Степан

і сам на бджолу подібний. На вартового бджолиного вулика.

Порухав вусиками: свій! проходь!

Олег для нього, без сумніву, свій. Слухає уважно, як учень

вчителя. А вони ж, мабуть, ровесники. Чи майже ровесники.

Але дядько Степан для Кароліни — інше покоління, а Олег —

лише трохи старший за неї. Він і сам себе так сприймає, ка-

же, тридцять вісім — це не про мене. І мама свого віку не чує, хоча і втомлена, і знервована. Насправді, каже, мені двадцять

сім. Лише Кароліна себе старшою відчуває, і раніше так було, а тепер і поготів. На вісімнадцятирічних дивиться як на ді-