Мисливськi усмiшки (збiрка) - Вишня Остап - Страница 14

А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.

Так i здаіться, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтаі вас:

- Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!

А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...

Идет он густою тайгою,

Где пташки одни лишь поют.

Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина - і людина, отже й ви, розумiіться, вiдчуіте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваіте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.

Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога!

Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапаі язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапаі. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.

Щоправда, ви вже весь паруіте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!

Вже недовго...

Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаітесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступаі.

За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!

Натиснiть, голубе, натиснiть!

Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.

Лежить!

Ви пiдбiгаіте на лижах до нього i падаіте на звiра.

Звiр тяжко дихаі, i ви тяжко дихаіте.

Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.

Отак звiр i ви лежите днiв зо два!

Але яка радiсть розтинаі вашi груди! Бо ви зверху!

Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертаі до вас свою вкрай стомлену морду!

- Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питаі.

- Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуітесь далi...

- Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!

- Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю!

- Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!

Пiдвiвся лось i почвалав.

Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.

Ви пiдводитесь i стрiляіте.

Лось - мертвий, а ви поки що живий.

Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiінтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.

Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтаі - ну, тут уже бал i все таке iнше.

Святкуіте, доки не з'їсте всiії солонини з лося.

Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.

А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому. Коли повернетесь додому, в Киівi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.

Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:

- Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який!

- А чого, - питаю, - ти сам не пишаішся з такого трофею?

- Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi - теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!

1946

ДРОХВА

Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга - далi, на Шенгерiївку.

Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.

Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.

Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

Так ви ж не вмiіте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...

Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, - так i тодi вона в теплу хустку кутаіться, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикаі, - навчить вас.

Так тiльки через два роки вона вам скаже:

- Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

- От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знаі, що тако "цепкая"?

- Я знаю, - пiдносите ви руку, всю в чорнилi.

- Ну, скажи!

- "Цепкая"... То і цiпок, так це - патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це - патериця-дiвчинка, вродi як вона...

Марiя Андрiївна смiіться i вiд смiху ще дужче кахикаі:

- Нi, не те, не те, - каже вона, - "цепкая" це така, що дуже чiпляіться!

- Чiпка, значить? - вигукуіте ви з усiма в хорi.

- Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" - це по-росiйському! Розумiіте?

- Ага! - знову хором.

А на другий день ви вже впевнено проказуіте Марiї' Андрiївнi:

По нивi проходжу я вузькою межою,

Поросшей кашкою й чiпкою лободою.

- Та не "чiпкою", а "цепкой"!

- А я забув, що так треба! Так я вдруге!

- Ну, ну!

- Поросшей кашкою i...

Тут ви зупиняітесь, думаіте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаіте:

- I чiпкою лободою!

Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махаі рукою:

- Сiдай!

Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! - а потiм розглядаі зошити:

- Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi - цукерка!

Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускаіться,. хай би весь час соловейко тьохкав!

Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цепкую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiіте, бо ще не навчились.

Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!

А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираіте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.

Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!

А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'і.

Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.

А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:

- Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? - питаі мене куркуль.

- Поїду, - несмiливо кажу я.

- От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?

- Добре!

- От i гаразд!

А я й питаю вусатого дядька:

- Дядьку! А що воно таке за дрохви?

- Хiба не чув?

- Не чув!

- Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!

- Ага!

От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.

А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати: