Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 42

Працював Дюруа тяжко, витрачав мало, силкувався хоч трохи заощадити, щоб на весілля грошенят збити, і ставав такий скнара, як був раніше марнотратець.

Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо бачились вони рідко й дуже звичайно.

Якось увечері Мадлена спитала, глянувши йому просто в вічі:

— Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани?

— Ні, друже. Я пообіцяв вам мовчати і нікому й словом не прохопився.

— Гаразд, час уже попередити її. А я Вальтерам скажу. На цьому тижні, правда ж?

Він почервонів:

— Так, завтра ж.

Вона тихо відвернула очі, мов щоб не примітити його хвилювання, і додала:

— Якщо хочете, поберемось на початку травня. Це дуже зручно.

— Радо на все погоджуюсь.

— Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження.

— Згода, десятого травня.

— Батьки ваші коло Руана живуть? Правда ж? Так ви казали мені.

— Так, коло Руана, в Кантеле.

— Що вони роблять?

— Вони… вони дрібні рантьє.

— А! Мені дуже хочеться познайомитись із ними.

Він завагався, чисто зніяковівши:

— Та… та вони…

Потім опанував себе й сказав сміливо:

— Люба моя, це селюки, шинкарі, що до кривавого поту працювали, щоб вивчити мене. Я не стидаюсь їх, але вас їхня… простота… грубість… може й засоромить.

Вона чарівно всміхалась, її обличчя світилось ніжністю й добротою:

— Ні. Я їх дуже любитиму. Поїдемо до них. Я хочу. Поговоримо ще про це. Я теж із простої родини… але батьки мої померли. Нікого на світі в мене немає… — Вона простягла йому руку й додала: — Крім вас.

І він зворушився, схвилювався, він уперше відчув себе переможеним жінкою.

— Я дещо надумала, — сказала вона, — але це важко з’ясувати.

— Що саме? — спитав він.

— Ось що, любий, я така сама жінка, як і всі, маю свої… слабості, примхи, люблю те, що блищить і дзвенить. Дуже хотіла б мати дворянське ім’я. Чи не можете ви з нагоди нашого шлюбу трохи… вшляхетнитись?

Вона й собі почервоніла, мов запропонувала йому щось не зовсім пристойне. Він щиро відповів.

— Я й сам часто думав, тільки не легко, здається, це зробити.

— Чому ж?

Він засміявся:

— Бо людей боюсь насмішити.

Вона знизала плечима:

— Аж ніяк, аж ніяк. Так чинять усі, і ніхто з цього не сміється. Розбийте своє прізвище надвоє. «Дю Руа». Дуже добре.

Він зразу відповів, як знавець справи:

— Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний і відомий спосіб. Я думав взяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку як літературний псевдонім, потім сполучити його потрохи із власним, а вже згодом розбити надвоє своє ім’я, як ви пропонуєте.

Вона спитала:

— Ваша батьківщина — Кантеле?

— Так.

Та вона вагалась.

— Ні. Закінчення не подобається. Слухайте, а чи не змінити нам трохи слово… Кантеле?

Вона взяла ручку на столі й почала черкати прізвища, вивчаючи їхній вигляд. Раптом скрикнула:

— Стривайте, ось що!

І подала йому папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель».

Він поміркував хвилину, потім поважно заявив:

— Так, дуже добре.

Вона захоплено приказувала:

— Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Чудово, чудово!

І переконано додала:

— Побачите, як легко всі з цим погодяться. Але не можна часу гаяти; бо потім пізно буде. Відзавтра ви підписуватимете статті Д. де Кантель, а хроніку — просто Дюруа. В пресі це річ світова, і ніхто не здивується, що ви прибрали псевдонім. На час весілля ми ще трохи його змінимо, а друзям скажемо, що від свого «дю» ви через скромність були відмовились, хоч і маєте на нього право, або й нічого не скажемо. Як вашого батька звуть?

— Олександр.

Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», дослухаючись милозвучності складів, потім написала на чистому аркуші:

«Пані та пан Олександр дю Руа де Кантель мають честь запросити вас на весілля свого сина, пана Жоржа дю Руа де Кантель, з пані Мадленою Форестьє».

Вона подивилась на написане трохи віддалік, захопившись враженням, і сказала:

— Трохи винахідливості, і доходиш усього, що хочеш.

На вулиці він остаточно вирішив називатись віднині дю Руа, а то й дю Руа де Кантель, і відчув у собі якусь нову поважність. Ішов сміливіше, піднісши вгору чоло й гордовитіш закрутивши вуса, як годиться ходити дворянинові. Йому хотілось радісно оповістити перехожим:

— Мене звуть дю Руа де Кантель.

Але вдома стурбовано згадав про пані де Марель і зразу ж попросив її листом прийти завтра на побачення.

«Важкенько буде, — думав він, — матиму добру халепу».

Потім заспокоївся з властивою безтурботністю, що охороняла його від життєвих прикрощів, і сів писати химерну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет.

Запропонував у ній річний податок на дворянство розміром сто франків, а на інші титули, з баронського до князівського, від п’ятисот до тисячі франків.

І підписав: «Д. де Кантель».

Другого дня коханка сповістила його синім папірцем, що прийде о першій.

Він чекав її трохи неспокійний, але вирішив не зволікатись і зразу все їй сказати, а вже потім, коли минеться перша буря, довести їй розумними міркуваннями, що лишатись без кінця парубком він не може, і коли пан де Марель помирати не збирається, то мусив когось іншого в законні подруги собі обрати.

Проте хвилювався. Коли почув дзвінок, серце його заколотилось.

Вона кинулась йому в обійми.

— Добридень, Любий друже!

Але відчувши холодок у його привітанні, глянула на нього й спитала:

— Що це тобі?

— Сідай, — мовив він, — нам треба серйозно побалакати.

Вона сіла, не скидаючи капелюха, тільки вуальку підняла на чоло, і приготувалась слухати.

Він спустив очі, добирав, як почати. І поволі промовив:

— Люба моя, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, справді, всім серцем кохаю, тому страх, що тобі прикро буде, смутить мене більше, ніж навіть та новина, що я тобі зараз розповім.

Вона зблідла, затремтіла й пробубоніла:

— Що таке? Кажи швидше!

Він промовив сумно, але рішуче, з тією удаваною печаллю в голосі, що з нею звичайно оповіщають про приємні нещастя:

— Я женюся.

Вона так зітхнула, мов непритомніла, болісно зітхнула десь у глибині грудей і почала задихатись, не здолаючи говорити, — так здушило їй віддих.

Побачивши, що вона мовчить, він провадив:

— Ти й не уявляєш, як я мучився, поки на це зважився. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, щоб порадила, заспокоїла, підтримала мене. Саме товаришку, спільницю я шукав і знайшов!

Він замовк, сподіваючись, що вона відповість щось, і готувався до гніву, криків та лайки.

Вона притиснула руку до серця, немов хотіла стримати його, і дихала весь час уривчасто й тяжко, аж груди їй хвилювались і тремтіла голова.

Він узяв її за руку, що лежала на ручці крісла, але вона висмикнула її. Потім прошепотіла, мов зовсім стерялась:

— Ох, Боже мій!..

Він став перед нею навколішки, але торкнутись до неї не зважився, і пробурмотів, хвилюючись від мовчанки більше, ніж від найлютішого обурення:

— Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій і мене. О, який щасливий я був би, коли б міг із тобою побратися! Але ти замужем. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай! Мені треба вийти у світ, а зробити цього не можу, поки не маю власного дому. Якби ти знала!.. Іноді мені хочеться вбити твого чоловіка…

Він говорив своїм ніжним, м’яким, спокусливим голосом, тим голосом, що лине в уші музикою.

В її нерухомих очах поволі набігли дві сльозинки й скотились по щоках, а на віях набрякло ще дві.

Він прошепотів:

— О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе. Ти серце мені краєш.

Тоді вона через силу, через велику силу стрималась, щоб зберегти гідність та гордість. І спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає: