Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги - Страница 41

Він сказав усе це, не дивлячись на неї, мов пускав слова в ніч перед себе. Вона, здавалось, нічого не чула, — так нерухомо стояла й теж дивилась перед себе пильно й невиразно на широкий блідий краєвид, освітлений місяцем.

Вони довго стояли поруч, лікоть у лікоть, мовчки, задумані.

Потім вона шепнула:

— Трохи холодно.

Й вернулась до ліжка. Він теж за нею пішов. Підійшовши, побачив, що Форестьє справді починав тхнути, і відсунув далі крісло, бо не міг довго терпіти цього смороду. Сказав:

— Його треба вранці в труну покласти.

Вона відповіла:

— Так, так, звичайно; о восьмій прийде тесляр.

Дюруа зітхнув:

— Бідолаха.

Та й вона глибоко зітхнула з гнітючої покори.

Тепер вони не так часто на нього поглядали, бо звикнули вже до цієї смерті, починали згоджуватись у думках на це зникнення, яке допіру ще обурювало й ображало їх, що теж смертними були.

Далі вони не розмовляли й пильнували, як годиться, не засинаючи. Але близько півночі Дюруа перший задрімав. Коли прокинувся, побачив, що пані Форестьє теж дрімає; він вмостився зручніше й знову очі сплющив, пробурчавши:

— Чорт бери, під ковдрою все-таки краще!

Підхопився він від раптового стуку. Ввійшла доглядальниця. Надворі був день. Молода жінка, що сиділа навпроти в кріслі, виглядала так само здивовано, як і він. Була трохи бліда, але незмінно гарна, свіжа, мила, хоч і просиділа цілу ніч на стільці.

Дюруа, глянувши на мерця, здригнувся й скрикнув:

— А борода його!

Ця борода виросла за кілька годин на гнильному тілі, як виростала за кілька день на обличчі живого. І вони стояли, налякані життям, що тривало ще в мерцеві, як перед дивом страшним, перед надприродною загрозою воскресіння, перед однією з тих ненормальностей, що збурюють і гнітять розум.

До одинадцятої години обоє спочивали. Потім поклали Шарля в труну й зразу ж відчули полегкість та заспокоєння. За сніданком сиділи одне проти одного, і в обох прокинулось бажання казати щось розрадливе, веселіше, вернутись до життя, бо з смертю вони вже кінчили.

У широко відчинене вікно котилась ніжна весняна теплінь, а з нею й запашність гвоздик, що коло ґанку цвіли.

Пані Форестьє запропонувала Дюруа трохи погуляти в садку, і вони почали поволі походжати круг маленького газона, насолодно дихаючи теплим повітрям, повитим запашністю ялинок та евкаліптів.

І зненацька вона сказала, не повертаючи до нього голови, як і він з нею вночі був розмовляв. Слова вимовляла помалу, тихо й поважно:

— Слухайте, друже, я добре обміркувала… уже… все те, що ви мені пропонували, і не хочу відпускати вас без відповіді. Проте не скажу вам ні «так», ні «ні». Почекаємо, побачимо, обзнайомимось краще. Та й ви добре розважте. Не піддавайтесь раптовому потягові. Якщо я кажу вам про це зараз, коли бідного Шарля ще й у домовину не поклали, то тільки тому, щоб ви, маючи певні наміри, гаразд знали, яка я, та не тішили себе думками, що мені висловили, коли через вдачу свою не можете зрозуміти й терпіти мене. Зрозумійте ж мене гаразд. Шлюб для мене не путо, а спілка. Розумію під цим, щоб мені вільно, цілком вільно було робити, поводитись та з дому ходити по своїй уподобі. Не терпітиму ні догляду, ні ревнощів, ні суперечок про своє поводження. Зобов’язуюсь, звісно, ніколи не компрометувати ім’я чоловіка, з яким поберуся, не наводити на нього ні ганьби, ні глуму. Але й чоловік той мусить мати мене за рівню, за спільника, а не підлеглу, а ні за слухняну та покірну дружину. Думки мої, знаю, не такі, як у всіх, але зміняти їх не буду. От що. Скажу ще: не відповідайте, даремно це й недоречно. Побачимось, тоді ще поговоримо про це, згодом. Тепер погуляйте самі. Я до нього піду. До вечора.

Він поволі поцілував їй руку й мовчки пішов.

Ввечері вони побачились тільки за обідом. Потім розійшлись по своїх кімнатах, бо обоє знемоглись від притоми.

Шарля Форестьє поховали другого дня без жодної врочистості на каннському кладовищі. І Жорж Дюруа вирішив їхати до Парижа швидким потягом, що вирушив о пів на другу.

Пані Форестьє провела його на вокзал. Чекаючи години від’їзду, вони спокійно походжали по перону й розмовляли про абищо.

Прибув куценький потяг, справжній експрес, із п’ятьма тільки вагонами.

Журналіст вибрав собі місце, потім вийшов ще побалакати з нею хвилинку, відчувши раптом смуток, тугу й пекучий жаль від розлуки з нею, ніби втрачав її в ту мить назавсіди.

Кондуктор крикнув:

— На Марсель, Ліон, Париж, сідайте!

Дюруа зайшов у вагон і спинився на дверях, щоб ще кілька слів їй сказати. Локомотив засвистів, і потяг тихо рушив.

Вихилившись з вагона, Жорж дивився на молоду жінку, що стояла на пероні й проводила його поглядом. І зненацька, коли з очей уже зникала, обома руками послав їй поцілунка.

Вона теж йому тим самим відповіла, тільки обережніше, непевно, ледве помітно.

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Жорж Дюруа вернувся до своїх питомих звичок.

Оселившись тепер у маленькому помешканні на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть стосунки його з панією де Марель набули дружнього характеру, мов він загодя вправлявся до майбутньої події, і його коханка частенько дивувалася з такої поміркованості та спокою їх зв’язку і казала сміючись:

— Ти ще більший тюхтій, як мій чоловік. І міняти не варт було.

Пані Форестьє ще не вернулась. Забарилась у Канні. Прислала йому листа, що приїде тільки в середині квітня, але жодним словом не натякала в ньому на їхню прощальну розмову. Він чекав. Тепер він вирішив ужити всіх заходів, щоб одружитися з нею, якщо вона вагатиметься. Але вірив у свою фортуну, вірив у силу принади, що в собі почував, у незрозумілу й необорну силу, що скоряла всіх жінок.

Коротка записка попередила його, що рішучий час настає:

Та й усе. Поштар приніс її о дев’ятій годині. Того самого дня о третій він до неї з’явився. Вона простягла йому руки, усміхаючись своєю гарною, привітною усмішкою, і хвилинку вони дивились одне одному глибоко в очі. Потім вона прошепотіла:

— Який ви добрий, що приїхали в той страшний час!

Він відповів:

— Я все зробив би, що б ви не наказали.

Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтерів, про всіх співробітників і газету. Про неї вона часто згадувала.

— Її мені бракує, — сказала вона, — дуже бракує. В душі я стала журналісткою. Що ж робити, люблю це діло.

Потім замовкла. Він ніби зрозумів, ніби відчув у її посмішці, голосі й самих словах якийсь поклик і, хоч постановив бути обережним, пробурмотів:

— Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла під… під прізвищем Дюруа?

Вона раптом стала серйозна й прошепотіла, поклавши йому руку на плече:

— Не згадуйте ще про це.

Та він догадався, що вона згоджується, упав перед нею навколішки й приказував, бубонів, пристрасно цілуючи їй руки:

— Спасибі, спасибі, як я вас люблю!

Вона підвелася. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. Тоді зрозумів, що подобається їй, може, вже й давно, а що стояли вони лице в лице, то обійняв її та поцілував у чоло довгим, ніжним і спокійним поцілунком.

Коли звільнилась з обіймів, мов попливши по його грудях, вона поважно промовила:

— Слухайте, друже, я ще нічого не вирішила. А втім, мабуть, що так. Але пообіцяйте мені, що це буде в цілковитому секреті, аж поки я сама вам не скажу.

Він заприсягся й пішов, не тямлячись з радощів.

Відтоді, буваючи в неї, він тримався дуже обережно й не домагався певнішого слова, бо в її манері говорити про майбутнє, у виразі «згодом», у її планах, що торкались обох їх разом, почував раз у раз щось значніше й делікатніше, ніж формальна згода.