Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 52

Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй також був на роботi, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на радощах подався. Яма була глибока, але бiльша її часть була забита — нафти не було. Зато в глибинi около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень, о п'ять сажнiв нижче другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося. Яма була багата — штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений, ледве живий, i скоро тiльки до хати, кинувся на постiль i заснув, як колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як вiн, коли Матiй увiйшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як вкiнцi, коли Матiй замкнув дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-пiд печi скриньку з грiшми, взяв її пiд паху i поповз iз хати. Нiхто не бачив сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари. I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як рипнули дверi, як почупкав Мортко долi улицею, — нiхто не чув сього, хiба холодний вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у крутих берегах недалекої рiчки.

На другий день крик i гвалт зробився в Матiєвiй хатi — скринька, робiтницька каса, пропала без слiду!

На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно смiялися! Жиди стрiнули їх з насмiшкою, а то й з наругами i погрозами. Плату вiдразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.

— А щоб ви знали, дурнi гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми нi з сього тi з того будемо вам касу складати? Постiйте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! I ми тепер смiємося з вас!

XVIII

З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.

Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним сталося? Вiн побiг до полiцiї, - там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав, — вiд кiлькох мiсяцiв виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, — знали тiльки те, що виїхав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт i не дуже наклiнний був до пiдозрiнь, але його зостановило, куди-таки nach Polen мiг виїхати Шеффель. «А шкода, що його нема, — думалось йому, — мiг би був при менi гарний грiш заробити!»

Аж ось перед самим виїздом з Вiдня одержав Ван-Гехт письмо з Росiї вiд одного високого достойника, — мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезину, i для чого намiри його розбилися, i чи, може, вiн продав свiй патент «Спiлцi земного воску», котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублiв кавцiї i швидко має постачити перший ладунок — 50 000 сотнарiв? Грiм з ясного неба не був би так перелякав бiдного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. «А се що такого? — скрикнув вiн. — Се вiдки така кара божа на мене? Хто смiв, хто мiг менi се зробити?» Мов опарений, кидався вiн сюди i туди, не знаючи, що дiяти. Телеграфiчно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота «Спiлка земного воску» i вiдки надiється присипки церезину, але достойник не вiдповiдав, бо, мабуть, i сам не знав. Тодi Ван-Гехт побiг з лиотом достойника i з своїм патентом до прокураторiї державної, звiщаючи її о намiренiм на його шкоду ошуканствi. В прокураторiї сказали йому: «Добре, винайдiть ошуканця, а можете бути певнi, що вiн буде укараний». Ба, винайдiть ошуканця! Коби-то вiн знав його, коби знав, де вiн є! Мов лихорадкою битий, побiг Ван-Гехт до уряду цлового i виєднав розпорядження, щоби по причинi узасадненого пiдозрiння о ошуканство всi посилки земного воску, йдучi з Галичини до Росiї i Румунiї пiдлягали докладнiй ревiзiї, а коли б мiж ними показався церезин, то щоб був притриманий, i яко corpus delicti 1, вiдiсланий до прокураторiї державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всiх награничних коморах, додаючи вiд себе обiцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж вiдотхнув i, швидко зiбравшися, рушив в дорогу.

Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертiтися коло одного питання: хто се мiг менi зробити? Очевидна рiч, тiльки двi можливостi показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патентi, винайшов церезин окремо вiд нього, або Шеффель, котрому звiсний був його секрет, видав його. I коли перша можливiсть, чим бiльше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате пiдозрiння на Шеффеля щохвилi набирало бiльше сили i правдоподiбностi. Несподiваною а сильною пiдпорою того пiдозрiння послужило й те, що вiн чув о Шеффелевiм вiд'їздi nach Polen. I Ван-Гехт постановив собi, скоро приїде до Дрогобича, розвiдувати боками, чи не дiзнабться дещо про Шеффеля.

Щастя сприяло Ван-Гехтовi. Приїхавши до Дрогобича, вiн не застав Германа дома, але застав тiльки карточку вiд нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики i оглянути перезиновий вiддiл, уладжений пiсля його плану. Вiн поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кiнчив уставлювання кiтла. Оглянувши перезиновий вiддiл, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скiнчивши своє дiло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт запросив його до повозу, на котрiм вiн сам приїхав. Посiдали. Розговорилися по дорозi. Будовничий розказував Ван-Гехтовi про Борислав i про те, що там учора вибухли якiсь непорядки, о котрих досi нiчого ще певного не знати. «Певно, звичайна хлопська непокiрливiсть, нiчого важного!» — додав вiн з погордою. Далi перейшла бесiда на другi бориславськi обставини, на стан воскової продукцiї i воскового ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нiчого ще не знає, i Ван-Гехт почав думати, що годi буде вiд нього що-небудь дiзнатися о тiм, чого йому треба. Але будовничий розговорився i говорив уже, що йому слина на язик принесла.

— Я вам кажу, що цiла та штука недовго потриває, - балакав вiн, — леда день, i все попелом розвiєся, збанкротує. Дрiбнi властивцi держаться якимось чудом божим, i треба тiлько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пiшло з торбами. А й мiж бiльшими властивцями, розумiєся, крiм одного Германа Гольдкремера, нема нi одного солiдного гешефтсмана. Усе швiндель, усе дурисвiти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, i, хотячи замаскуватися, говорить менi, що се має бути паровий млин. Дає менi план, — вже й забув, чиєї то роботи той план був. Ну, нiчо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собi: «Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобi буде млин». А вiн, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз проговорився, i ще й мене скомпромiтував! Ну, скажiть же, чи можна з такими людьми солiдне дiло мати?

Ван-Гехта не дуже зацiкавило се оповiдання. Але щоб не показатися нечемним i таки чимось пiддержати розмову, вiн спитав будовничого:

— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете менi сказати, що в нiй такого новомодного?

— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим дiлом ближче знакомi, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собi пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно, будете знати його систему фабрикацiї?