Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 51

Прийшовши додому, довго ще думав Герман над тим дiлом i нiяк не мiг додуматися до доброго кiнця. Вже й полуднє минуло, надiйшла третя година. Юрбою валять жиди до Германового дому, щоб почути вiд нього жадання робiтникiв. Але, почувши їх, i свiту не радi стали.

— Нi, не можна, не можна! — крикнули всi в один голос. — Се нас зруйнує, се нас з торбами межи хати пустить!

— Га, то остаєсь нам одно: чекати, поки їх засоби не вичерпаються.

— I сього не можна!

— Та-бо ви як дiти, — скрикнув гнiвно Гермар. — Нi дома мене не лишай, нi в поле не бери! То що ж робити? Мiркуйте самi, чи є який лiпший вихiд.

Жиди притихли.

— Може би, можна дещо виторгувати?

— Нi, не можна. Вже я трiбував, — i не заходь з того боку.

— Га, то най їх усi чорти поберуть, коли такi — скрикнули жиди.

— I я так кажу, — додав Герман, — але з того для нас помiч невелика,

В тiй хвилi Леон, що мовчав пiд час цiлої тої перепалки, присунувся до Германа i шепнув йому щось до уха. Герман стрепенувся i напiврадiсно, а напiвнасмiшливо позирнув на нього.

— Тiлько ви знов менi не заїжджайте з моїм вчорашнiм лiбералiзмом, — прошептав вiн, усмiхаючись. — Що дiяти? Not bricht Eisen ', а лiбералiзм не залiзо!

«Такi-то ви всi лiберали, поки таним коштом!» — подумав собi Герман, але наголос сказав:

— Що ж, ваша рада не зла! Нам тепер о одно ходить: зламати наразi їх упiр, а се певно, що їх троха охолодить. Коби тiлько удалося.

— Як не вдасться? Мусить удатися. Треба тiлько взятися порядно.

— Та що таке, що таке? — допитували жиди. Леон кiльком почав шептати до уха свiй проект, котрий мигом напошепки рознiсся по свiтлицi. Нiхто не важився висказати його голосно, хоч усi знали, що вони тут «самi свої».

— Гурра! се раз проект! — скрикнули радiсно жиди. — Тепер ми їм покажемо, хто з кого насмiєся, ха-ха-ха! Проведемо! Як кiтку за стеблом, проведемо!..

— Так, значиться, пристаєте? — спитав Герман, коли улягся веселий гомiн.

— Пристаємо, пристаємо, — розумiвся, з тою ключкою.

— Коли так, то збираймося ж всi разом i ходiмо до них. Усi жаданi грошi треба їм зложити зараз, згори, i завтра нехай на роботу стають!

З гомоном вирушили жиди з Германової свiтлицi. Герман остався на хвилю позаду, прикликав Мортка i довгенько щось з ним балакав. Лице Морткове, рябе i погане, прояснилося при кiнцi якимось злодiйським усмiхом.

— Добре, пане, зроблю се для вас, але прошу вас о помiч в тамтiй справi. Якiсь поганi вiстi доходять мене…

— Не бiйся, я за все стою; що в моїй силi, то зроблю для тебе.

I за сим оба вийшли до жидiвської громади, що, гомонячи, стояла на улицi. Але гомiн той не був уже такий безпечно веселий, як перед хвилею. Холодний вiтер улицi охолодив трохи й радiсть жидiв.

— А хто знає, чи се вдасться? Ризико, ризико! — неслось в громадi, мов'шелест зiв'ялого листя.

— Га, що ж дiяти, — сказав Герман, — ризико воно є, але у нашого брата кождий крок — рпзико, то вже ризикуймо й на тiм кроцi. Удасться — то добре, а не вдасться — то ще таки свiту не конець, i вони нам з рук не вирвуться.

Громада йшла улицею звiльна, мов в процесiї. Герман пiшов передом до Матiєвої хати, щоб перший принiс робiтникам веселу для них новину. Слух о жидiвськiй процесiї рухнув уже по Бориславi, — юрба робiтникiв валила позаду жидiв, а друга юрба ждала вже проти Матiєвої хати. Але нiхто не знав ще, що се все значиться.

— Ну, що? — спитав Герман, коли робiтники в хатинi засiли по-давньому. — Нагадались вiї?

— А що ми мали нагадуватися? — вiдповiв Стасюра, — Наша гадка одна. От чей вам бог пiслав iнший розум на душу.

— То зле, що ви такi упертi, — сказав Герман. — Але що вже дiяти? Таке-то наше, бiдних жидiв. Коли хто з нами по правдi не може порадити, то вiн береться на нас силою, бо знає, що ми проти сили не устоїмо. Таке й наше з вами. Затялись ви на своїм словi — i нам приходиться уступити. Не прийшла гора до пророка — прийшов пророк до гори.

— Що, ви пристаєте? — спитав Стасюра.

— Авжеж, що маємо робити, пристаємо! I то маєте менi завдячити, — чуєте, люди! Були мiж нами такi, що радили спроваджувати на вас шандарiв, вiйсько, але я сказав: «Дайте собi з тим спокiй!» I наостатку побачили, що я маю рехт, i пристали на вашi жадання.

— На всi?

— Авжеж, що на всi. Коня без хвоста не купують. Ось вони йдуть сюда всi, щоби вам до рук туй, на тiм мiсцi, зложити грошi до вашої каси. Тiлько тепер наше питання: коли ми маємо до тої каси платити, то щоби ми мали й дозiр над нею.

— А сего вам нащо?

— Як то нащо? Адже ж ми платимо. Ану, як хто розкраде грошi?

— Ну, над тим би ще мусила бути рада, се ще побачимо.

— Нехай i так, — сказав добродушно Герман, — мусимо на вас спуститися, бо… ну, бо мусимо! Але тепер принаймнi одно мусимо знати: кiлько грошей нинi вплине до каси i де тота каса буде находитися.

Стасюра не мiг на те сам нiчого вiдповiсти. Вiн вилiз iз-за стола i почав шептатися з Сенем Басарабом, з Матiєм i Бенедьом. Всi вони не знали, що й думати, о тiй наглiй податливостi жидiв, а Сень Басараб вiдразу сказав, що боїться, чи за тим не криється який пiдступ. Але Бенедьо, щирий i добродушний, вибив їм з голови пiдозрiння. Впрочiм, i сама рiч ие виглядала на пiдступ. Коли б жиди хотiли збувати їх обiцянками, то що iншого, але вони прецiнь хотять давати грошi, а грошi — то прецiнь не є нiчого фальшивого: возьми до рук, замкни до скринi — i безпечно. Побратими подалися на тi докази i рiшили так, що справедливiсть вимагає, щоб i жиди знали, кiлько вiд них грошей до каси вплило i де тота каса находиться.

— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберiть двох з-помiж себе, котрi би були при складцi: при їх очах грошi зложаться до скринi враз iз списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться, — i так буде й далi, кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.

Нетаєний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова. Ось уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вiтаючи робiтникiв уриваними «дай бо'». Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав їм, яка стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при складцi були Герман i Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрiбнi властивцi: тi платили з квасним виразом, з оханням, деякi торгувалися, другi попросту недодавали по ринському та по два. Бiльшi властивцi платили з жартами, з притиками, — деякi давали по одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман — аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по собi, за хатою раз по раз роздавалися радiснi крики, — се робiтники вiтали свою першу побiду в тяжкiй вiйнi за поправу своєї долi. Першу — i послiдню наразi!

Складка скiнчилася. Перечислено грошi, їх показалося звиш три тисячi. Сень Басараб iз порога прокричав тоту суму цiлiй робiтницькiй громадi. Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не несли, — вони тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла в тiснiй, людьми набитiй хатинi. Грошi вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матiєвiй хатi. Серед загальної шумної радостi жиди вiддалилися.

— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робiтники, ходячи товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.

— А завтра до роботи, — говорили деякi, зiтхаючи.

— Ну i що ж! Не вiк же нам святкувати. Просвяткували три днi, як великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!

— А ви, — говорили деякi на радощах Матiєвi i Сеневi, — пантруйте нам нашої каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла — таж то сума!

— Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорцi. — До вечора пiвшахти! Ану, ану!

Товпа робiтникiв валила за ними.

В Леоновiй фабрицi вiд першої хвилi, як згода стала, вже горiла робота. Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок церезину, щоби до кiнця тижня упакувати i вислати до Росiї. Вiн аж горiв з нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi було якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi, i пiслав їх до роботи.