Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 16

Бенедьовi не стало терпцю. Вiн встав i, беручи свiй петек до рук, обернувся до Матiя:

— Коли-сте мя приймали в свою хату на мешкання, — сказав вiн тремтячим голосом, — казалисте ми, щоби-м був добрий, то буду вашим сином. Ну, але скажiть же самi, як ту бути добрим, коли ось якiсь люди входять до хати i нi з сього нi з того причiпаються до мене i ганьблять, не знати за що й за яке? Як ви мя на таке ту брали, то лiпше було й не приймати, був би-м си досi найшов спокiйнiшу хату! А тепер прийдеся йти пiд нiч. Ну, але принаймнi буду знати, що за люди — бориславськi робiтники!.. Бувайте здоровi!..

З тими словами вiн надяг петек i, беручи на плечi свiй узлик, звернувся до дверей.

Всi мовчали, тiльки Матiй моргнув до велета пiд вiкном. Мiж тим другий велет сидiв, мов скала, пiд дверми, заперши собою вихiд, i хоть Бенедьо рiзко сказав до нього: «Пустiть!» — вiн анi кинувся, немов i не чув нiчого, тiльки люльку пихкав поволi.

— Але ж, господи боже, — скрикнув нараз з смiшною запопадливiстю Матiй, — стiй, чоловiче добрий, куди втечеш? Не знаєш, бачу, жартiв! Постiй, побачиш, до чого воно йде!

— Що я маю стояти! — вiдповiв гнiвно Бенедьо. — Може, скажете ми ще довше слухати вiд отсего чоловiка такої ганьби, як досi? I не знаю, вiдки вiн то чув, що я когось кривджу та збиткую?..

— То ви вважаєте мої слова для себе ганьбою? — спитав напiвлагiдно а напiвстрого велет.

— Розумiєся.

— Ну, то перепрашаю вас.

— Не перепрашайте, волите бути чемнiшi та не ображати, нiж вiдтак перепрашати. Я простий чоловiк, бiдний робiтник, — але чи ж тому вже леда хто має менi всяку дурницю в очi тикати? А може, ви на то дуфаєте, що ви моцнi, а я слабий, то вже можете мене безпечно ображати? Ну, то пустiть мя геть, не хочу слухати вашої бесiди! — I вiн знов обернувся до дверей.

— Ну, ну, ну, — говорив Матiй, — тi люди ще готовi направду посваритися, не знаючи й самi за що! Але ж постiй, чоловiче божий, гнiваєшся, а не знаєш за що!

— Як то не знаю! Не бiйтеся, я вже не такий дурень, — офукнувся Бенедьо.

— Так що не знаєш. Ти вважаєш за образу слова того чоловiка, а тим часом вiн говорив се тiлько на те, щоб тебе витрiбуваги.

— Витрiбувати? В чiм?

— Яке в тебе серце, яка гадка? Розумiєш тепер?

— А нащо ж йому то знати?

— То вже побачиш пiзнiше. А тепер розберися та сiдай на своє мiсце. А фукатися не треба, небоже. За день би нас усiх не стало, якби ми хтiли так на всяку бiду фукатися, яка нам долягає. А моя гадка така: меншу бiду перетерпи, щоби бiльшої встеречися. Коли-бо то у нас звичайно навиворiт робиться: як мала бiда, то чоловiк бурчить, а як велика, то мовчить.

Бенедьо все ще стояв насеред хати в петецi i з мiшком на плечах та роззирався по присутнiх. Матiй мiж тим засвiтив каганець з жовтого бориславського воску, i в його свiтлi лиця зiбраних рiпникiв видавались жовтими та понурими, мов лиця трупiв.

I в другий раз старий Матiй вiдiбрав вiд Бенедя мiшок i зняв з плечей петек, а взявши його за плече, попровадив до велета, що все сидiв, понурий i грiзний, пiд вiкном.

— Ну, перепросiться раз назавсiгди, — сказав Матiй. — Я все гадаю, що будем мати з того чоловiка нового товариша!

Бенедьо i велет подали собi руки.

— Як вас маєм звати? — спитав велет.

— Бенедьо Синиця.

— А я звусь Андрусь Басараб, а он то мiй брат Сень, а отеє наш «карбовий» Деркач, а отот старий дiдусь — то побратим Стасюра, а отой парубок — то побратим Прийдеволя, а он то також нашi побратими, ну, а ваш газда також…

— Ви, певно, всi з одного села, що побратимаєтесь, — сказав Бенедьо, дивуючись, впрочiм, що старi чоловiки побратимались з молодими, бо по селах звичай, що тiлько ровесники побратимаються мiж собою.

— Нi, ми не з одного села, — вiдповiв Басараб, — а так, побратимаємось в iншiм способi. Впрочiм, сiдайте, будете видiти. А якби вам схотiлося, то можете й ви пристати до нашого побратимства.

Бенедя ще дужче здивувало те вияснення. Вiн сiв, не кажучи нiчого i чекаючи, що то з того буде.

— Побратиме Деркачу, — сказав Андрусь Басараб до «карбового», — пора нам узятися до свого. Де твої палицi?

— Зараз ту будуть, — вiдповiв Деркач, вибiг до сiней i внiс вiдтам цiлий оберемок тонких пiскових палиць, зв'язаних ужiвкою докупи. На кождiй палицi видно було бiльшi або меншi карби, один попри один, так, як се роблять хлопцi, що пасуть гуси i на паличцi значать собi карбами, кiлько у котрого гусят.

— Закарбуй на Леона то, що повiдав Синиця, — сказав далi Басараб. В хатi мiж тим зробилася тиша. Всi посiдали, де хто мiг, i глядiли на Деркача, котрий сiв собi на припiчку, положив палицi коло себе, вийняв з-за ременя нiж i, видобувши одну палицю, витяв на нiй ще один карб до багато других, давнiших.

— Готово, — сказав Деркач, сповнивши со i встромивши палицю знов у зв'язок.

— А тепер, побратими мої милi, — сказав Андрусь, — розповiдайте за чергою, хто за сей тиждень зазнав, видiв або чув яку кривду-неправду. Хто її зробив, кому i за що, — розповiдайте все, як перед богом, щоби, як наповниться мiра наших кривдникiв, як прийде наш час i наш суд, кождому було вiдмiрено по правдi!

Хвилю тихо було пiсля тої вiдозви, далi заговорив старий Стасюра:

— Прийде, кажеш, наш час i наш суд… Дай-то, боже, хоть я, бачу, не дiжду того дня. Ну, але бодай ви, молодшi, дiждете… То вже щоби вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я в нiй роблю, знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бiдний бойчук, голодний та хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини!

— Карбуй, Деркачу! — сказав Андрусь рiвним i спокiйним голосом, а тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем.

— Тот бойчук, — говорив далi Стасюра, — дуже добра душа, i я. би був привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботi.

— Приведи, — пiдхопив Андрусь. — Чим бiльше нас, тим бiльша наша сила, а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда i спiльна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, — чуєш, старий?!

Старий кивнув головою i говорив далi:

— А Мотьо Крум, касiєр, знов не доплатив усiм робiтникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посмiє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразницi i що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшiй виплатi здерти з робiтникiв.

Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв на нiй новий карб. Вiдтак говорив далi:

— А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув — кров… Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. «От бiда моя, — вiдповiв чоловiк та й заплакав. — От я, — каже, — через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касiєр мене чи забув, чи що, — не читає. Я стою, чекаю, — вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, — пропало. Ще вiдтак випали слуги та й мене в плечi: «Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!..» Пiшов я. Здибаю вiдтак касiєра на улипi i до него: «Чому ви менi не виплатили?» А той визвiрився на мене, а далi як не крикне: «Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!» Ну, а нинi каса заперта. Я зголоднiв, iду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два ведмедi, бог би їх побив, та до мене: «Плати та й плати за тото, що-сь набрав!» Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, — та де! Як мя приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!..»