Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 15

В тiй хвилi молодиця встала.

— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здоровi, пора менi йти.

Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.

— Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала… — проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.

— Донька ваша? — спитав Бенедьо.

— Нiби донька, але не рiдна.

— Пасербиця?

— Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!

Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в бориславськiй ямi, а той рiпник — то був старий Матiй.

IV

Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старої матерi, то до Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний, конає сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!.. Тут жид витручує робiтника з роботи, кривдить його при виплатi, обдурює i ганьбить; нема кому впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. «Нiхто нi про що не дбає, крiм себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усi бiдують. Але якби всi взялися докупи… То що би зробили?..» Бенедьо не мiг того знати. «Та й як їм взятися докупи?..» I сього Бенедьо не знав. «Господи боже, — зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, — наведи мене на яку добру думку!..»

В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матiєм, посiдали на лавi. Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи, котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i невеликими сiрими очима, — вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися їм, щоби їх розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши своїми широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.

Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати, вiн не переставав шниряти з кута до кута, то нiби чогось шукаючи, то нiби добираючи собi мiсця до сидження. Вiн кiлька разiв обiздрiв Бенедя, переглипувався з Матiєм, котрий з усмiхом слiдив за його рухами, а навiть шепнув щось до вуха одному в велетiв, тому, що сидiв на зидлику пiдо дверми. Велет тiлько головою махнув, а затим встав, вiдоткав дерев'яну затканицю вiд печi i встромив свою люльку в попiл, щоби запеклася. Рухливий чоловiчок за той час знов уже обшниряв усi кути, то потираючи собi настовбурчену, мов щiтка, чуприну, то поправляючи на собi ремiнь, то вкiнцi-таки розмахуючи руками…

Крiм тих трьох людей, було в хатi ще зо три. Бенедьо розглядiв на лавi в пiвтiнi одного старого дiда з довгою сивою бородою, але з здоровим лицем i кремезним виглядом, мов у молодого. Побiч нього сидiв молодий парубок, круглолиций i рум'яний, мов дiвочка, тiльки що сумний i понурий, мов засуджений на смерть. Далi в кутi, зовсiм в тiнi, сидiли ще якiсь люди, котрих лиць не мiг розглянути Бенедьо. Ввiйшло ще кiлька рiпникiв до хати, — зчинився гамiр.

— А се що, возний на здекуцiї у вас? — промовив грубим, мов труба, голосом до Матiя один з велетiв, той, що сидiв пiд вiкном.

— Нi, богу дякувати, — вiдповiв Матiй, — се, бачу, уцтивий чоловiк, робiтник, мулярський майстер. Прийшов нинi з Дрогобича до нової фабрики, — ту ось, на зарiнку, будуть нову нафтарню ставити.

— Так? — вiдповiв велет, протягаючи голос. — Ну, то про мене. А чия то буде нафтарня? — додав вiн, звертаючися до Бенедя.

— Леона Гаммершляга, знаєте, того вiденського жида, що щось два раки тому прибув сюда.

— Ага, того! О, той у нас закарбований вiддавна. Правда, побратиме Деркачу?

Рухливий чоловiчок в тiй хвилi найшовся коло велета, дрiбцюючи довкола нього.

— Правда, правда, закарбований моцно, — вiн засмiявся, — але нiчо не пошкодить, як буде мав i бiльше карбiв!

— Певно, що не пошкодить, — потвердив велет. — Ну, але як же, побратиме Матiю, можем ми нинi ту балакати своє? Чи, може, як маєш нового жильця, то нас наженеш iз хати шукати нового мiсця?

Велет грiзно глянув на Матiя, i, очевидячки, ся бесiда мала бути доганою. Матiй почув се i змiшався трохи, а далi сказав, устаючи зо стiльця i виймаючи люльку з рота:

— Але господи борони, щоби я вас виганяв! Мої побратими любi, раз я пристав до вас, то вже й не попущуся вас, о те не бiйтеся. I моя хата зовсiгди для вас отвором. А про нового жильця… правда, я зле зробив, приймаючи його, а не зарадившись уперед з вами, але ж бо, видите, приходить чоловiк змучений, слабий, жиди го не хотять приймати, а з лиця му видно, — знаєте, я на те старий практик, — що людина добра, ну, що я мав робити?.. Впрочiм, як гадаєте? Не мож йому бути з нами, то я го вiдправлю. Але менi здався, що вiн би був i для нас добрий… Каже, що горiвки не п'є, - значиться, одно добре. Ну, а, по-друге — робити буде при новiй фабрицi, то i вiдтам зможе нам що часом сказати…

— Горiвки, кажеш, не п'є? — питав велет.

— Сам-єм то чув вiд него, а втiм, ось вiн ту, питай го сам.

Мовчанка стояла в хатi. Бенедьо сидiв в кутi на своїм потеку i дивувався дивним дивом, що се все має значитися, чого зiйшлися тi люди i чого хочуть вiд нього. Дивно йому було, що Матiй попросту звинявться перед ними, хоть сам каже, що се його хата. Але найдивнiше було йому з того грубоголосого велета, котрий поводився тут, мов як старший, мов господар, прикликував до себе то одного, то другого i шептав їм щось до вуха, сам не рушаючися з мiсця. Далi вiн звернувся до Бенедя i почав випитувати його строгим голосом, немов суддя при допросi, мiж тим коли всi присутнi звернули на нього очi:

— Ви що, челядник мулярський?

— Нi, помiчник, а при тiй фабрицi, не знаю за яку ласку, маю бути майстром. Велет покрутив головою:

— Гм, майстром? А за яку то ласку? Певно, вмiєте добре доповiдати жидовi на своїх товаришiв?

Бенедьо спалахнув увесь, немов огнем. Вiн хвилю вагувався, чи вiдповiдати велетовi на його питання, чи плюнути йому в очi, забратися i йти геть iз свї хати та з-мiж тих дивних людей. Далi надумався.

— Плетете дурницi, — сказав з пiдтиком. — Може, то вашого батька син i вмiє дещо кому доповiдати, а у нас тото не водиться. А жидiвська ласка впала на мене непрошена, вiдай, за те, що при его закладинах мене трохи не забила пiдойма, як єсьмо спускали в яму угольний камiнь.

— Ага, — буркнув протягло велет, i голос його почав трохи м'якнути. — Побратиме Деркачу, — звернувся вiн нараз до невеличкого, рухливого чоловiчка, — а пам'ятай, аби-сь не забув i ось тото закарбувати на того Леона, що вiн каже!

— Розумiєся, що не забуду. Хоть то нiби тото сталося в Дрогобичi, а ми маємо тiлько до Борислава, але то нiчо не шкодить. Жидовi й без того легше не буде.

— Ну, а що ж ви, — говорив далi велет до Бенедя, — як ту будете майстром, то будете так само збиткувати та кривдити робiтникiв, як другi, будете ссати з них, що моги, i виганяти з роботи за леда слово?.. Розумiєся, що так! Майстри всi однаковi!