Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович - Страница 9

Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…

— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.

Вони оточили товариша.

— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…

— Розумієш, тут така справа…

— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…

— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.

— Встигнеш.

— Та я ж обіцяв…

— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.

— І взагалі…

— Та зрозумійте!..

— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!

— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.

— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…

— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.

Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!

— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…

Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.

Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один!

Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.

Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.

Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий.

Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча.

Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели.

Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру.

— Якби не він, — кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, — ви б нізащо не виграли. — І переконано додав: — Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря…

— Альошко! — покликав Сахно. — Іди умиватись. Молодця ти! — плеснув по плечу. — З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!..

— Авжеж, — згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, — я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати…

— Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, — сказав Вітя.

НЕПРИЄМНЕ ЗНАЙОМСТВО

Віденко був у страшенно кепському настрої. Сердито сопучи, він розшукував свою сорочку. Та не просто було знайти її в навалі одягу. До його рук потрапили чиїсь сірі штани. Коля підняв їх, щоб відкласти убік, і з кишені вислизнув на траву невеличкий конверт. Коля взяв його, щоб засунути назад, та не встиг. Почувся дзвінкий від обурення голос Барабаша.

— Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!

Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.

— Я… я… не брав… Лист сам…

Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.

— Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?

Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?

Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті — задушевного друга Альоші.

— Даремно на нього напустились, — заступився Сахно. — Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.

— Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.

— Візьмемо інший. Записка ціла?

— Ну, ціла.

— Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.

Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:

— Не переживай. Візьмеш у нас ліки.

— Чого за Кольку заступився? — не повертаючи голови, дорікнув Альоша.

— І не думав. Сказав, як було.

— А точно в бабусі є ліки?

— Можеш не сумніватись, — запевнив Вітя.

Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.

Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.

— Саме на обід. Знаєте, коли приходити, — пожартувала вона. — Мерщій мийте руки.

— Спасибі… Мені нема коли, — почав було Альоша.

— І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!

За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:

— Слово честі, я не голодний.

— Не відмовляйся, — прошепотів Вітя. — Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…

Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.

— Молодці! — похвалила бабуся. — Ось вам нагорода. — І поставила велику миску вареників з вишнями.

Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.

— Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? — підвівшись з-за столу, спитав Вітя.

Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.

— Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?

— Не мені, а йому.

— Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… — скоромовкою почав Альоша.

— Ми три години їздили по аптеках, — перебив Вітя, — та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.

— Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка — і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…

— Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? — розгублено спитав Вітя.

— Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.

Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.

— Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.