Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 54

— Слухайте, пане… не знаю, як вас там? — не втерпів Густав, — а не котилися б ви під три вітри?

— Тільки з Адольфом! — зухвало рикнув здоровань. — Я цього гада потягну хоч у пекло!

— Добре, Альфреде, ти маєш рацію, — раптом зголосився Шеєр. — Нам справді слід з тобою трохи погомоніти..»

Він піднявся з-за столу. «Альфред» тріумфував, дивлячись на його засмучене і явно розгублене обличчя.

Аж тут Шеєр наніс блискавичний удар йому в сонячне сплетіння. «Альфред» вирячився від несподіванки і, хапливо ковтаючи повітря, почав осідати на підлогу. Але Шеєр не дав йому впасти. Він схопив його за комір, смикнув цього дебелого здорованя вгору і прицільно втелющив прямим, невідпорним ударом у щелепу. Тільки тепер «Альфред» гепнувся. Намагався звестися, але Шеєр вдруге — вже ногою, твердим, як камінь, носаком чобота — стусонув його «під дих». Здоровило качався у корчах…

Ніби з нічого виникли над ним оберштурмбанфюрер Хейніш і майор Штюбе.

— Приберіть цього п'яничку! — гарикнув Хейніш. — Штюбе, я про що вас попереджав?

— Але ж, пане оберштурмбанфюрер, моя відсутність… Ми разом…

— Ну, добре! Інцидент вичерпався. А пан Шеєр, з усього видно, в університеті не лише порпався в старезних, пропилюжених фоліантах… Молодця!

«Альфреда» тягли на вихід за ноги…

— Панове, у мене сюрприз! — забрав слово Хейніш. — Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!

— Зіг хайль!

— А що? — заволав знову повеселілий ас Густав. — Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…

— Любий пане Шеєр, — приязно мовив Хейніш, — аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.

— Не забруднили? — схвилювався Шеєр.

— О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…

Розділ п'ятнадцятий

ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…

Затриманий «капітан» не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий «на гарячому» шпигун бундючно виголосив:

— Гра програна — мої козирі биті!

— Гра! — аж здивувався Анзор. — Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?

— Розвідка — лише гра, яку рецензують кулі, — повчально пояснив німець.

— І як же вас звати, пане бенефіціант?

— Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…

— Звання?

— Лейтенант.

— А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? «Фрейде геере Ост»? «Фольксдойче-Аусланд»? «Зіхергайтсдінст»?..[60]

— Абвер…

— Ваш безпосередній режисер?

— Майор Штюбе.

— А ви балакучий!

— Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?

— Слушні сподівання… Бачу, ви — з тямущих акторів.

— Маю досвід!

І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все — озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя — сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?

— Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, — мовив він, — і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…

Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:

— А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?

— Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні. Невже цього не розумієте?

— Не розумію, — твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.

— Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, — генерал простягнув їй через стіл службову постанову.

Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. «Постанова на арешт», — вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: «… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…»

— Знову держава озує й одягне? — почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. — Хіба я чужа? — мовила схлипуючи. — Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!

— І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…

— Я не зрадниця! — голос її залунав істерично.

— А Нерлінг? — спокійно запитав Роговцев.

— Який ще Нерлінг?

— Лейтенант Нерлінг…

— Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..

— Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?

— А навіщо?

— Цілком слушно… Хто він?

— Капітана я знала, — поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. — Він — Петров Валентин Сергійович — з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться — не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…

— Припустимо, — зазначив Роговцев. — Тоді скажіть, яку роль у поверненні «певності» і «самоповаги» відігравав шпигунський радіопередавач?

Вороніна схопилася за скроні.

— Шпигунський?.. Звідки мені знати, що він шпигунський?.. Просто радіо музику награє, затишок… З репродукторів тільки й чути, що зведення від Радінформбюро… А вони жахають!

— То ви воюєте разом з усіма, то жахаєтесь у затишку з капітаном… Цікава логіка…

— Товаришу генерал, я бачу, ви мою біографію вивчили. Ну, хіба ж я могла заплямувати світлу пам'ять мого названого батька, відомого хірурга…

— Не смійте ховатися за ім'я цієї чесної людини! — суворо зупинив її базікання генерал Роговцев. — Ви не гідні носити його ім'я! Адже саме ви винні в його смерті!

— Це жорстоко!.. Катувати отак жінку…

— Можливо, вам ще й потрібно нагадати, як це відбулося? — Генерал присунув до себе теку з службовими паперами. — Можете дещо прочитати. Сподіваюся, що це допоможе вам нарешті стати на шлях відвертості і щиросердного зізнання.

Вороніна мовчала, дивлячись у підлогу. Ані порухом не виявила бажання щось читати.

— Маю на увазі ваші стосунки з колишнім офіцером білої армії Ліханом Дауровим, — провадив далі Роговцев, сам перебираючи архівний вміст теки. — Як і вам, так і нам, як бачите, відомо, що ви ще задовго до війни поділяли його антирадянські погляди… Ваш зоологічний альянс…

— А що, ви б хотіли, аби я на вашу владу молилася? — раптом люто загорлала Вороніна. — Поклони била? Ручки цілувала? — Очі її зблиснули сухо і непримиренно: — Ви вбили мого рідного батька та матір!.. І зі мною зробили б те саме, якби я була тоді з батьками!

— Води? Прошу! Мінеральна…

Вороніна враз урвала. Знесилено прихилилася до спинки стільця. Спалах невгамовної люті заступила байдужа депресія, ота душевна нехіть до самої себе, коли людині вже нічого не потрібно, коли вона не пошкодує ні за чим і не пожаліє нікого, навіть себе і власного життя.

Генерал Роговцев розумів, що в такі хвилини даремні погрози і зайве співчуття. Коли людина втрачає емоції, слід звертатися до її завжди живого, завжди активного до останньої миті розуму. Мовив підкреслено сухо:

— Ви помиляєтеся, Надіє Олександрівно. Свого часу Дауров хитро обплутав вас брехнею, залякав міфічною карою з боку Радянської влади. Якби ви одразу прийшли до нас… Подумайте самі, ну за що вас, тоді радянську студентку, було карати Радянській владі?