Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 53

— У вигляді свіжовипраного простирадла, — бовкнув розпечений напоями, як мідь в алхімічному тиглі, Густав Готтфрід.

Та Штюбе не зважав на його п'яне варнякання і піднесено волав, дослухаючись самого себе:

— Коротше кажучи, чоловікові наперед слід тонко змоделювати потрібні йому емоції у жінки, покликати їх з небуття, розбурхати, якщо вони сплять, а тоді — розумно і чітко диригувати ними. Скажімо, ніжно підняти її на дужі руки і шепотливо пообіцяти понести її край світу…

— А насправді поволокти до ліжка, — уточнив повітряний ас.

— Фу, Густаве! Це на вас не схоже, — манірно закопилила губи Крістіна, удаючи ніби вона геть шокована.

— А що? Я перебрав край? — набурмосився мідний випивоха. — А хіба Штюбе не про це ж верзе? Ці шпигуни дурять людям голови навіть у застольному товаристві і ведуть агентурну працю в ліжку повії… А я — вояк! Мені плювати на словесне лахміття, в яке одягаються голі королі. Я кажу про речі прямо, як вони є, здираючи з суті словесний непотріб…

— Чудова річ — вояцька прямота! — встряв до розмови Шеєр, запобігаючи можливій, але небажаній сварці. — Та на неї має право лише цнотливий лицар без страху і докору.

— А може, я — нащадок отих лицарів? І єдине, що дозволяю на свій докір, це зайву чарчину? Але її теж хилю без усілякого остраху! Вип'ємо, Адольфе?

— Е ні! — заперечив Штюбе. — Він не у формі…

— Тобто як? — щиро обурився Густав. — Він же, власне, ще й не пив!

— Я не про це. Наша застольна форма — біла сорочка й краватка. Забули? Геть погони! За столом служби нема, і всі в одному званні — камради. А Шеєр? Він же досі — гауптман!

— І справді — забув, — пробурчав Густав. — Знімай, Адольфе, до біса свого кітеля й бери чарку…

— Допоможемо панові кореспонденту, — гучно проголосив слідчий Кеслер і бадьоро почав розстібати на кітелі Шеєра ґудзики.

— Кеслере, поміняйте фах, — порадив Шеєр, — з вас вийшла б чудова гувернантка.

— Кеслер у спідничці? — зареготав Густав. — А що? На вигляд вийшла б типова повія з портового бірхауза!

Та Кеслер не зважав на дошкульні закиди. Він діловито робив свою справу, впертий, мов віслюк. Стягнув з Шеєра кітель і жбурнув його через стіл, прямо в пику майорові Штюбе:

— Ось вам, захисникові пияцької демократії!

Штюбе не образився.

— Порядок є порядок! — мовив повчально. Потім, похитуючись, піднявся і недбало почепив кітель на вішак. За стіл уже не сів. — «Ваше місце, пане історик», — а непевними кроками поплентався до Хейніша.

Там він п'яно впав на стілець і, навмання тикаючи виделкою в слизькі і тому непокірні мариновані білі грибочки, цілком тверезо прошепотів оберштурмбанфюрерові:

— Так і є, як я передбачав: шифр у нього в комірі. Я особисто промацав паперову смужку.

— Вельми цікаво, — скептично промимрив Хейніш. — Але звідки вам відомо, що це дійсно шифр?

— А що б йому ще ховати у комір? Обшук у кімнаті жодних наслідків не дав…

— А ви на них сподівалися?

— Чому б ні? Отже, якщо моє припущення непомильне… «— Що ж, чекатиму на вас у кабінеті власника казино. Подивимося разом, що то за папірець. Ой Штюбе, здається мені, що вас колись примусово лікуватимуть від шпигуноманії. Розвідник мусить зважати лише на безперечні факти, а не на маніакальні припущення і голослівні твердження. Я пішов. А ви мене супроводжуйте…

Кеслер скоса зауважив, як Хейніш і Штюбе попливли тютюновому смозі на вихід, і торкнув за плече куняючого пияку:

— Гауптмане, вам недобре? Ну ж бо, Зайбелю, прокиньтеся!

Зайбель очманіло витріщив очі і ні сіло ні впало пробелькотав:

— Мені недобре… Де тут туалет?..

— Знайдемо, Зайбелю, знайдемо, — лагідно, мов кіт, воркотів Кеслер, міцно беручи гауптмана під пахви.

— Віддайте мені мої штани! — рішуче наполіг Зайбель.

Розвеселий ас Густав радісно зареготав:

— Віддамо, хлопче, зараз віддамо…

Адольф Шеєр простежив увесь цей, здавалося б, незначний епізод: і як Штюбе шепотівся з Хейнішем, і миттєвий. косий погляд Кеслера, коли вони подалися з зали, і як Кеслер недбало накинув на плечі гауптмана Зайбеля його — Шеєра — кітель (звісно, «сплутав» у вовтузні, вони ж бо однакові), і як насилу поволік на вихід дійсно сп'янілого до нестями Зайбеля. Видно, цей гауптман був випадковою фігурою у цій шитій білими нитками, з незграбною режисурою грі, і його накачали по саму зав'язку наперед. Ну, що ж, для хвилювань нема ніяких підстав: поцупили справжній, шитий у Берліні кітель справжнього військового кореспондента Адольфа Шеєра. У кишенях — нічого зайвого.

— Нарешті, Кеслере! — буркотливо зустрів слідчого Хейніш. — Вас би по лихо посилати…

— Цей Зайбель п'яний мов чіп і важкий, як лантух, — виправдовувався захеканий і розчервонілий від питва й фізичної натуги Кеслер.

— Ну, гаразд! Давайте мундир.

Кеслер звалив гауптмана Зайбеля просто. на килим, що встилав підлогу кабінету відсутнього зараз власника казино, і мовчки подав кітель Шеєра майорові Штюбе.

— Мій багаж… не підлягає митному оподаткуванню! — прохрипів Зайбель, згорнувся на підлозі клубочком і миттю заснув.

— Тьху на тебе, вонюча свиното! — спересердя вилаявся Кеслер. — Моя б воля, примусив би цього покидька чистити солдатські сортири…

— Не патякайте зайве, Кеслере, — обірвав його Хейніш і наголосив: — А ви, Штюбе, ріжте комір обережно. По шву!

— Не хвилюйтеся, пане оберштурмбанфюрер. — Майор із спритністю швачки оперував безпечним лезом. — Все буде гаразд… Ага, ось він! Прошу, пане Хейніш, — він простягнув вузеньку паперову смужечку.

— Так я і знав! Ви дурень, Штюбе! — мало не сказився Хейніш, коли прочитав написане, і вголос процитував: — «Господи! Врятуй мені сина мого, збережи йому життя на війні. Молюся за це. Тільки за це, не за себе. Патріція». Це писано рукою матері Шеєра! Чуєте, Штюбе? її власною рукою! Я знаю її почерк. Оце і є ваша «остаточна і недвозначна» перевірка? Боже мій, це ж з якими бовдурами і йолопами мені доводиться спілкуватися! За що ти караєш мене, о боже, працею в балагані навіжених? Кеслере, приведіть мундир пана Шеєра в зразковий порядок! Материнську записку зашийте! І щоб Адольф нічого не помітив… Відповідаєте головою. А цей, — він штурхнув ногою заснулого Зайбеля, — нехай тут прочумається.

— Слухаюсь, гер оберштурмбанфюрер!

— Ну, Штюбе, разом вийшли, разом і повернемося…

А гауптмана залиште у спокої. Якщо хоч раз ще почую якусь дурницю… Начувайтеся. Штюбе! І негайно припиніть подальшу акцію!

А в залі акордеон рипів фокстротами. На підмостках усе вигиналися спітнілі, напівроздягнені красуні з фарбованими личками. Офіцери посилали їм ефірні поцілунки, а ті, що сиділи ближче, намагалися й поляскати…

Крістіна танцювала, запрошена самим паном, оберстом Арнольдом.

— Шеєре, — хрипко зашепотів геть сп'янілий Густав, — як, на твій смак, ота тендітна тростинка з повненьким задком, га? Як погляну, голова йде обертом…

Аж тут за спиною повітряного аса пролунав насмішкуватий голос:

— Даремно шукаєте поради, пане… не знаю, як вас… Цю людину дівки ніколи не цікавили, і тямить він у них стільки ж, як віслюк в апельсинах.

Густав рвучко озирнувся. Позад нього стовбичив здоровенний лейтенант з нахабною, глумливою пикою. Він зневажливо, з неприхованою відразою позирав на Шеєра.

— Що, не впізнаєш камрада?

«Хто він? — гарячково думав Шеєр, миттєво перебираючи всі деталі розмов з полоненим берлінським істориком у Тбілісі. — Шеєр нічого не згадував про цього здорованя… «Впізнати» чи ні? Трохи витримки і чекання…. Нехай розкривається першим… Хоч би якийсь натяк…»

— А ти здорово змінився. Якби не ім'я, нізащо не впізнав би. А твої погляди?.. Все ті ж?

Шеєр не відповідав.

Густав Готтфрід, не знаючи, що вдіяти, кидав на них обох сторожкі погляди.

Майєр не ворухнувся, ніби нічого й не сталося. І це застеріг Шеєр.

— Що ж ти мовчиш? Гадав, загинув Альфред у концтаборі? Це ж за твоїм доносом, покидьку, бідного Альфреда витурили з університету і скрушали ребра в гестапо. А бідолаха Альфред — перевихований Альфред — ось я! Як і ти — у формі офіцера вермахту!