ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 44

Думка звивалася, як гад бiля босої ноги. Ворухнися — й одразу ввiп'ються отруйнi зуби. Сливе вже черкаються ноги. Сьогоднi збагнув доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив з кущiв запорожцiв, i тенькнуло в грудях; уже й упiзнав, а руки тремтiли, ледве подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хiба розстрiляєш минуле!

Дорошевi в грудях заклекотiла злiсть. Приїхали на його добро, як на своє власне. А вiдають, якою кров'ю, яким грiхом перед богом воно нажите? Кара за грiхи йому, Дорошевi. А статок тому голоштаньку. Вiн, Дорош Брус, не хотiв тiєї кровi. Був, як i оцей Лаврiн, вольним i гордим козаком. Стояли вони на Маячцi малою залогою, i шрамуватий рiдкозубий осавулець Кiт пiдбив їх перестрiти та потрусити татарських купцiв. Усiм припав до серця осавулiв замiр — басурмани, нехристи, дiло те угодне богу й корисне собi. А далi були купцi. волоськi, за ними чумаки з Дону й свої чумаки. Не зогледiлись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собi в думцi одкинутись тихцем од ватаги, осiсти десь на Подiллi. Та небавом їх упiймали, й стали вони перед сiчовим товариством переконанi правом. Осавула присудили до палi, а їх чотирьох посадовили на гармати на три днi. Рiк пiсля того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свiй сховок. Вiн був порожнiй. I така скруха взяла Дороша, така злiсть, що трохи не вбив сiчовика, з яким приїхав туди й чиї грошi лишилися цiлi. З ляку той роздiлив свiй набуток навпiл, але грошей була мiзерiя, й наступної ночi вони вдвох засiли при битiй дорозi. Так стали комиш — никами. Хитрий придумали промисел. Засiдку вчинили на днi лiсового яру, такого крутого, що порох з — пiд кiнських копит падав прямiсiнько в прiрву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спицi дрюччя; Наступного воза пускали тiльки тодi, коли переднiй доповзав до низу. Про те криком сповiщали самi вiзники.

Обпатравши одного воза, пов'язавши чи порiшивши — якщо опиралися — вiзникiв. Брус або його напарник, приклавши до рота долонi, подавали iз зеленого мороку знак iншим:

— Гей, пускай!

Часом вдавалося перепустити невеличку, возiв у п'ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тiкати. Мали для того певну стежку.

Одначе восени самi попали в пастку. Дорошiв товариш погинув, а його зв'язали. Гнало Дороша п'ятеро козакiв, їхали на конях, а Дорош iшов iз зв'язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кiнцем до сiдла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волiкся по дорозi, вже попрощався зi свiтом, тiльки просив у бога легшої смертi. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кiт, гострим кiнцем, оббитим залiзом, паля вилiзла йому бiля шиї; за якийсь час тiло висохло, й коли повiвав вiтер, крутилося, й костi торохтiли, немов були зсипанi до шкiряного мiшка. Очi Коту склювали пiдорли, а рiдкi великi зуби щирились на зустрiчних, зарiкаючи їх на крадiжку. Страшно було Дорошевi тої палi. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сiдлi. Вони в'їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нiкого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двiчi вдарив його важким чоботом по головi, зубами витягнув з пiхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був пiдвестися, Дорош одтяв йому голову. Кiнь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.

З грошей, якi приховав у яру, — оця хата на два ганки, й килими, i пасiка, й двоє коней у стайнi, двi пари волiв та три корови.

За жiнку взяв пiд Баром наймичку з корчми, татарку — вихрестку, котра майже не говорила по — українськи й не могла його виказати. Жiнки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському богу душу. Ото у лiсi її могила з маленьким хрестом. Килiянi тодi сповнилось дванадцять рокiв.

З роками розквiтла Килiянина краса, пiшла дiвчина в Брусiв, але вгадувались у нiй i материнi риси. Коли вловлював їх, хмурнiв; тодi йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме вiн загнав на той свiт матiр, i помститися. Його страх засновувався на тому, що в гнiвi Килiяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але вiн тримав його пiд сiмома замками. Вiн її трохи боявся i по — своєму любив.

Килiянi зятя вимрiяв давно: сироту, бiдного, щоб був працьовитий, поштивий, до скопу вдячний i вiдданий Дорошу та його дочцi. I щоб був навчений бойної справи — умiв оборонити хутiр. Лаврiн пiдходив пiд ту мiрку цiлком. Ото тiльки що запорожець. Та Килiяна прив'яже мiцно, в цьому був упевнений, а що з перцем — перець з часом викваситься. I все те, що наспiвали слiпi спiвцi на Сiчi — про отчий край, оборону вiри — розвiється по цих хащах. Тут матиме вiтчизну й свого кошового — його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образiв. Так мислив по першiй стрiчi з Перехрестом. Одначе в останнi днi вповзла йому в голову iнша гадка. Лячно стало жити в цiм краї. Люди покидали Подолiю й переселялися на Лiвобережжя. Сюди, на хутiр, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутiр знали. Спродатися б та виїхати куди — iнде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обiйстя! Оно понад дорогами свiтять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасiку.

Тяжко, до розлому в головi розмiрковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарiв? Стратив колишню впевненiсть, силу? Тому й подiлився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч i бачив, що Марко не стiльки слухає, як пасе очима дочку. Ох, цi сiчовики, монашаться в плавнях, а тодi з'їдають жiноцтво очима. Нiби й не личило так дивитися на наречену товариша…

— Я сам купив би таке обiйстя, — озвався Марко. — Коб не в цьому мiсцi. Як побачу гарне — куплю.

— Маєш грошi? — поцiкавився Дорош.

— Маю. Сто золотих, — Марко аж стенувся од того, що виповiдав свою таємницю, але, диво, стриматися не мiг. Вiн нiби помщався комусь: чиїйсь радостi, чиємусь щастю, впевняв когось i себе, що й вiн дещо має.

— Варуй боже — сто золотих! — гукнув Дорош. — Отцiв то та неньчин заповiт?

— Мої. Не маю вiтця та неньки, — одказав Ногаєць. Його й далi кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.

— Де ж узяв їх? — все з бiльшою настирливiстю допитувався Брус.

— Божi то грошi. Запалив у лiсi дуба — холод морив, звiдти й потекли золотi сережки, — брехав Марко. — Якийсь прибиш накрутив свердлом дiрок i напхав алтинiв.

Марко подумав, якщо Брус розкаже про це Лаврiну, вiн одмовиться, скаже, пожартував. Мало пустив по Сiчi горобцiв. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лаврiном. I що йому Перехрест! До Лаврiна доля на всi боки верхом. На Сiчi кошовий прикохував, тепер ось знайшов Килiяну з багатим тестем. А в Марка тiльки й щастя — те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата польських послiв до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарнi. Марко стояв на вартi, пiдгледiв у щiлину (вона затикалася кулем), як один шляхтич сховав у жерлi мортири папушу. Коли послiв повели на квестiю, витяг з жерла мортири туго зав'язаний кисет з алтинами. Потiм запорожцi облазили всi гармати — видно, шляхтич сказав про грошi, може, для того й ховав, щоб одкупитися, — не знайшли, подумали, лях збрехав.

У Брусовому розпитуваннi Марко вловив хижу зацiкавленiсть i йшов їй назустрiч. Дибав, немов у в'язке болото, з якого, може, й не вдасться вибратися. Нехай хоч Дорош згадує його, нехай позаздрить на чужi грошi, нехай… зненавидить Лаврiна. Вiн сам не сподiвався, що в його душi лежить така гидь. I воднораз така пекельнiсть, така несосвiтенна ярiсть. Почував, що може зважитись на будь — який вчинок. Заздрiсть роздирала йому груди. В цю мить мiг пожбурити в пекло все: Сiч, товариство, Лаврiна i власне серце. Маленький, хижий, сидiв, зчепивши в замок долонi рук. В його очах затаїлися жовтi согi'яки, голос iз напруги став хрипкий.