ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 43

З подвiр'я вибiгли двi здоровеннi курти — вiвчарки з короткими, поодрубуваними для злостi хвостами, обпали козакiв. Курти були злi як гаспиди, їхнi очi з чорними пучками шерстi над ними горiли жаринами, з пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не лементували, а коротко, хрипко погавкували, норовили стрибнути на груди. Запорожцi посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак вищирив зуби й поривався вкусити курту. Вiн тремтiв i дрiбно трусив холкою.

— Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, — нараз пролунало. Козаки оглянулися й побачили за кущем лiщини Дороша Бруса, що стояв з мушкетом у руках. Дознав, що до нього хтось їде, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi радо — тiльки черкнув по Марковi поглядом. Прикладом мушкета позаганяв собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що пiдступали просто до лiсу, гукнув:

— Це свої, виходьте!

З лiсу вийшло двоє старих — дiд та баба, мабуть, челядники, — i Килiяна. Марко, як побачив її, в першу мить розгубився. Вона була зовсiм не така, як вималювала уява. Нижча зростом, — то Лаврiновi видалася високою, — струнка й гнучка, як лозинка. Личко в Килiяни невелике, з гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно — синi, але не холоднi, в них так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса спадала по грудях нижче пояса.

Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на нього, а вже тодi на Лаврiна. Й зайнялась рум'янцями, й ледь — ледь усмiхнулася кутиками губ. Вони були в неї особливо принаднi: темно — вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих чарах Марко вiдчув це, йому неймовiрно, до смертi захотiлося бодай пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ. Марко гребонув п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку чуб, i йому на якийсь час одiбрало мову.

Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг би вбити Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика думка, навiяна нечистим, Марко аж стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого Лаврiн, а тодi сплюнув пiд ноги.

Лаврiн теж довго мовчав. В його душi щось затремтiло, спалахнуло яскравим свiтлом, i вiн увесь заяснiв вiд щастя. Воно виповнило його всього, що усмiхався трохи аж причмелено. I вже по тому pняв шапку, стрiпнув чубом i тихо сказав:

— Добридень, Килiяно.

— Добридень, — стримано вiдказала вона.

Козаки поставили у стайню коней, умилися з дороги; господарi одразу запросили їх до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою, Килiяна розстелила перед козаками рушники та поклала кленовi мальованi ложки. Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його дiстав з торок Ногаєць, а принiс iз льоху барильце березового, настояного на ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька, навпроти козакiв, ловила скрадливi Лаврiновi погляди, i те не могло сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг одвести од неї очей. На головi вже не коса, а дрiбушечки — кiлька маленьких кiсок, перев'язаних червоними стрiчечками, вони їй вельми личили, робили її ще загадковiшою, та й вона сама не ховала тiєї перемiни, промовляла всiм своїм виглядом: "Ось я, яка!" Вона була як погода напровеснi: мiнялась щохвилини… В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона кидала їх Лавриновi. Декiлька їх потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути увагу дiвчини, спробував покепкувати над старою, що кутуляла гречанi вареники з сиром беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк. Килiяна була якась особливо соромлива й притихла, але її очi так i сяяли радiстю. А Марко боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в життi почував свою незугарнiсть.

По обiдi Брус показував господарство: простору хату на два ганки з прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури, вовна в мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли килими й ведмежi шкури, поверх них зброя — шаблi, кинджали, ятагани, два напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була побiлена крейдою з чорними мережками по краях, на прикрашенiй рушниками внутрiшнiй стiнi висiло гнiздо ремеза — на щастя. В хатi — простi лави, стiл i дорогi пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд люстерка, звiдти на неї глянула вродлива смаглявка — лишилась задоволена, майнула надвiр. Дорош теж повiв гостей на подвiр'я — показати обiйстя. Найбiльше вiн кохався в пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом. У саду набирали соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули долу вiття. Бiля плоту росли мальви, ясна рiч — насадила Килiяна, вони дивилися на козакiв великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред пасiки бiлiла капличка з образами святих Зосима i Саватiя, на багатьох дуплянках теж намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай, козак у неволi. Картини мальованi погано, й Лаврiн подумав, що намалював би краще. Вiн колись допомагав сiчовому богомазу i пробував писати по дереву. людськi парсуни, деякi з них богомаз позстругував, а кiлька лишив, трохи пiдмалювавши. Того Лаврiновi кортiло найбiльше — навчитися малювати картини, вiн навiть хотiв найнятися до богомаза, але того прогнали з Сiчi за якусь крадiжку. По тому Лаврiна тiльки iнодi кликали до церкви пофарбувати бокуни та дверi, розмалювати держална для хоругов, малювати ж хоругви та iкони замовляли богомазу Самарського Миколаївського монастиря або привозили їх з Києва.

В омшаниках, куди теж завiв їх Брус, гуск у липiвниках мед. Дорош Брус величався своїм статком, але справжньої радостi вiд того величання, певно, не мав. Був похмурий i весь час нiби дослухався до чогось. Кiлька разiв повертав мову на татар, розпитував, чи не знають чого нового запорожцi. Тут, на Подiллi, все пропахло чутками про них. Чимало людей покинули хутори й подалися на лiвий берег.

Лаврiн слухав Дороша у пiввуха, те й знай оглядався на подвiр'я, де Килiяна з Вуцькою розвiшували по вiр'ю полотно. Коли вернулися I до хати, Марко з Дорошем сiли на призьбi, а Лаврiн догнав Килiяну, я що йшла з серпом у берег, забрав серпа i пiшов поруч. Не вельми довго вони жали, повсiдалися на травi, тихо гомонiли. Килiяна видалася Лаврiновi трохи не такою, як на ярмарку. Там вона шастала помiж яток, прицiнювалася; примiрялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка, а тепер, мовби притихла, принишкла, стала простiшою, домашнiшою, а вiд того ще милiшою.

Килiяна ж чекала перемiни в своєму життi i думала про неї. Про неї, про себе, але не про Лаврiна, який вiн є i яким буде мужем. Буде такий, як вона захоче, це вирiшила одразу.

Марко спостерiгав за ними обома зоддалiк, не знати чому йому стиснуло щимками серце, хотiлося пiдiйти до них, а знавши, що зайвий, не пiшов. Потоптався на подвiр'ї, знову сiв поруч Бруса, на окорованiй дубовiй колодi пiд призьбою. Якийсь час сидiли мовчки, Марко, котрому було мулько од тої мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в оцiй глушинi. Дорош повiв зизим оком, не одказав нiчого. Чи тому, що не хотiлося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно йому тут чи гарно. Квiтнув сад, роїлися бджоли — мир i супокiй. Од звiра мав захисток, мав оружжя… Але ж вибирала це мiсце неволя… Вiн i зараз обминав велелюддя, на яких мiг зустрiти свою, позначену грiзним карбом, долю. Двадцять снiгiв стануло вiдтодi, коли востаннє танцював на запорозькому базарищi. Забув, як воно й ноги ходять у танцi. Либонь, нiхто й не пiзнав би його. А однак волiв не стрiчатися з сiчовиками. Невиконаний присуд ходив слiдом усе життя, з роками не вiддалився, не стерся. Навпаки, росли статки, вiн приступав ближче, росла Килiяна, й зростав неспокiй. Останнi тижнi Дорош ходив як потороча. Може, що зустрiв запорожця. Ще й засватав за нього дочку. Й сприйняв це як лихий триб долi. Вчиняв Кчлiянину волю й заразом хотiв раз i назавжди прогнати хистку тiнь з?за плечей: "Нiчого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою".