ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 146

Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця в розпач. Все?таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля хоч трохи зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, її теж уже не вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться.

Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але вiн був безмежно вдячний боговi за те, що той йому послав. Та ще тодi, коли Лаврiн вже й не сподiвався нi на що.

Килiяна щойно викупалася в басейнi. Перед нею викупався вiн. Вона сказала, щоб вiн не дивився у її бiк. I вiн спочатку не дивився. Сидiв у травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь — звiзду, її не було. I вiн знав чому. То — козацька зоря. А тодi таки переборов сором, пiддався спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси. Мiсячне сяйво обцiловувало її тiло, й воно свiтилося. Килiяна про всяк випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив їх, вони гостро стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому тiлi також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке щастя доля просто так не посилає. I почав молитися богу.

— Лаврiнку, а як ти думаєш, там ми були б щасливi? — вириває його з молитовної задуми Килiяна.

— Де — там?

— Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн дивується.

— А як же iнакше?

Килiяна сiдає бiля нього, їй не подобається Лаврiнове обличчя. Воно суворе, нiби камiнне, й здається чужим. Тепер воно майже завжди таке. Тiльки коли вiн усмiхається, воно знову стає по — дитячому простим i довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки.

Килiяна раптом лякається.

— Лаврiне, а в мене зморшки є?

— Немає.

— Правда?

— Чого б мав брехати.

— А в тебе… ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, їх не було. Я зараз їх розгладжу, i їх не буде.

Лаврiн усмiхається її наївностi i щиростi.

…Про їхнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм. Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де могли. Двоє рабiв, Лаврiнових товаришiв по неволi, брати — молдавани Мирон i Петря, першi вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався до закоханих. А потiм побачили, що Лаврiну та Килiянi нiщо не загрожує, облишили чатування.

* * *

Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем, дивилися на велику зелену зiрку, що мерехтiла над скелями. Нiч слалася прозора, м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматної тополi, змiшаний iз пахощами яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки ревнивi закоханi, вбивцi та сторожа. Це було чуже мiсто з чужими подихами й молитвами. Лаврiн почував його чужiсть усiм єством.

Гомiнке вдень, вночi воно — неначе вичумлене. Не чути спiву дiвчат, парубоцького погуку, хiба що коли — не — коли бемкне у мiдний таз сторож або брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.

Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут усе заховане од свiту, виокремлене, звернене поглядом всередину.

Не те, що на Українi, де до ранку витьохкують солов'ї та виспiвують дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо пливе по ставу бiле качине пiр'я.

Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi над Чортомликом, над рiдним куренем, надто тихої зимової ночi. Очищенi морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, їх хотiлося взяти в руки й занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати та ж божа чистота й врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до цього неба, цiєї землi, до цих дерев. Не мiг узяти їх у душу не тiльки тому, що невiльник, а як просто людина. Працював, ходив, а тодi наче прокидався, оглядався довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя.

Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око — вороже, де кожна дорога — до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти звiдси не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну — то зрадити любов, зрадити себе.

Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою, а нижнiй вiн не давав замерзнути майже нiколи — прохукував. Це була одна з двох шибочок в їхнiй хатi, бо й замiсть усiх iнших — ще на двох вiкнах — чорнiли дощечки. Зорi на снiгу iскрили коштовними блискiтками, йому так забажалося цих блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався надвiр. Блискiтки не давалися до рук, вiн розгрiб снiг i, мабуть, вернувся б розчарований до хати, коли б не натрапив на барвiнок — на iнше диво. Листочки були холоднi, але зеленi, живi. Барвiнок пiд снiгом не вмер. Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн один на весь город, сад — на всi городи, сади й лiси — не покорився зимi. В його корiнцях причаїлися якiсь могутнi сили, що їх не могли здолати морози. А сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може й зараз. Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi снiги i всi морози. Отже, не тiльки на небi є чудеса, а й на землi, отже, є щось у їхньому краї, що не скоряється зимi.

— Про що ти думаєш? — вдруге запитала вона.

— Про тебе, — вiдказав.

— Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не обманюй. А то розсерджусь.

— Я нiколи не обманюю.

— Таки нiколи?

— Нiколи.

— Ну, а коли треба збрехати?

— Промовчу.

— Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не хмурся так.

Колись їй подобалося, як вiн хмурився, — насурмлював по — хлоп'ячому нiжнi брови, а вся вдача — на виду, — тепер тi брови лякали її. I чомусь лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба.

Вiн повернувся до неї:

— Про барвiнок.

— Про який барвiнок? — здивувалася Килiяна.

— У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був завжди рутвяно — зелений. Лiтом i зимою. Тут його нема.

— Зате тут є вiчнозеленi лаври, i кипариси, i мирт, i розмарин, — перераховувала дiвчина.

— Тут немає барвiнку, — повторив Лаврiн, i Килiяна не впiзнала його голосу. Вона мало знала Лаврiна, пiзнавала тiльки тепер, i оця його настирнiсть тривожила її. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше, воно лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю в усе, що не було рiдним краєм, вгадувала в ньому небезпеку для обох i намагалася будь — що розворушити, розкутурхати Лаврiна.

— Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, — обстоювала своє. — Он саме цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш, яка краса. Бiлi — бiлi. Наче полотно по гiллi розвiшане.

— Вони цвiтуть не так, як у нас, — сказав Лаврiн. — У нас — цвiт у росi. Й листя теж. А тут — листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця краса. — Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки. Груди йому враз задихали швидко, подих став гарячим, заговорив: — У нас воля, Килiяно. Почула б ти, як гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як спiвають козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям…

Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава… Йди собi… Саме так — iди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотiлося зараз побiгти по тому зеленому луговi. Впасти лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею.

Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину, кожну билинку. Все то — воля… Нащо, здається, вона людинi? Є вона, робити з нею нiчого. А як страшно без неї! У дощову погоду, коли дмухав, сiверко, вiн чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощi вербових котикiв, молодої лепехи, рясту. Вiн був певний, що чує їх, що вiтер перевiває їх через море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще й радiсно курликали, радiсно гелготiли та ячали, тодi серце йому розривалося на шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у траву i затуляв пальцями вуха.