ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 145

В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися на пташарню заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн довiдався, що Килiяну спровадили туди. Пташарня — на iншому дворi, там стояли й конюшня, i хлiв, у якому вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня, — туди навiть в'їзд з iншої вулицi. Од головного двору в малий вела довга стежка мiж двох мурованих з каменю стiн. До одної прилягав сад. З камiнного басейну саду в скотарський двiр спадала череп'яна труба, по нiй, наливаючи спочатку в камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят, качок. Коли води текло мало, звiдти приходив сваритися конюх Харiлiс, низенький, круглий, як грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi, — зроду не скажеш, що Харiлiс конюх, — руки, круглу голову. Ту його подобу до кавуна ще дужче творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн халат. Одначе очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються єлейно, то стають як пiстольнi цiвки, все вiн цокає язиком, все до чогось приглядається, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же! Харiлiс не обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному постолi у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку, пiдскакував, хапався руками за верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався додолу. Циган був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi кiлька яблук, персикiв, слив — що потрапило пiд руку. Харiлiса побоювалися iншi невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од кнута — шестерика. Мав якусь заслугу перед агою або управителем його маєтку. Й був вiн неохайний. Й не стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду — не одмити нiякими найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного погляду. Дуже неприємнi очi в Харiлiса й усмiшка теж, вона свiдчила: його можна намовити на будь — який пiдступ, пiдбурити на будь — який злочин. Либонь, i мав їх за плечима добру в'язку."Що в тебе є на обмiн? Що даси?" — чiплявся вiн до Лаврiна."Дулю з маком", — вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв, що йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком, i погрожував поглядом.

Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по обiдi, коли конюхи й телятники розбрелися хто куди. їхня з Килiяною перша стрiча була радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка саме несла качкам у коритчатку запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула, впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь — кому збоку видалося б, що вона мусульманка й ховає лице од незнайомого мужчини. Качки вирували бiля її нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали по ногах червоними дзьобами, а вона мовби стратила мову. Лаврiн теж не знав, що казати. Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий, в обтрiпаних, коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i в грубiй турецькiй матроськiй сорочцi. На Килiянi — одяг новiший i чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi штани та голуба сорочка, пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною здалася йому Килiяна. Вiн дивився на неї радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспокоїтись. Йому аж не вiрилося, що це стоїть Килiяна. За тисячi верст од рiдного хутора, на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна… Його чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки.

— А я думала, якийсь турок.

Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки, коротенький чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький берег, то, як i всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.

Килiяна враз засмiялась своїм словам. Навiть смiх був не її. I слова теж. Хiба таких слiв чекав?

Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив: цi слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не тямить, що каже i чого смiється. Наступної митi дiвчина заплакала.

Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях запекло, до болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби.

Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем старої аби обличчя. Iржав у стайнi жеребець, бив копитами, — дурiв од застою, йому одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися якiсь правовiрнi, голосно розмовляли про те, що ага ранiше мучив людей, а тепер мучить скотину. Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу.

То було їхнє перше сховисько. Потiм вiн приходив туди до Килiяни ще кiлька разiв, а тодi вмовив її увечерi втекти до нього в сад.

Прихистком їм стала зелена галявина в кiнцi саду, на якiй в кiлькох мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там залишилися на нiч i потiм залишалися часто. Спiзнали найбiльшої близькостi, яка буває помiж чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша, мить буде миттю вознесiння на небо… Ще важче було Килiянi, яка ранiше так само iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла!

…Дружки проведуть її до свiтлицi i розплетуть косу, проведуть сумовитою пiснею, в свiтлицi стоятиме шлюбна постiль з мережаним простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона.

…Боже, яка глевка, задушлива нiч, якi великi зорi, що мовби пiдглядають за ними. Кохалися похапливо, невмiло, соромливо. I все ж навiть таке кохання — розумiли — було в їхньому становищi найбiльшою ласкою долi, найбiльшим щастям. Поволi заспокоювалися, призвичаювалися самi до себе i до такої — мовби й не краденої, але й не до кiнця розкутої — любовi. Щиро молилися боговi, що послав їм таку радiсть. Божої кари не боялися, вони належали одне одному, а поєднатися не могли з басурманської зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить усе i освячує їхню любов без попа.

Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було стiльки ж кохання, скiльки спiвчуття. Надiй на прийдешнє в них немає нiяких: вирiшиться усе з агою — їх продадуть. Напевне ж, нарiзно. А разом вони можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обоє вiдiйдуть в iнший свiт. Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував i якiсь шляхи до втечi. Тут їх не затримає нiхто, одначе далi… Надто вони примiтнi, особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за татарку. Вона навiть знає кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн… Тодi нехай спробує втiкати сама. Вiн добуде їй одiж, хоч трохи грошей… Виведе її за мiсто. Килiяна, коли вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати. Вона почувала, що не витримає такої напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все складеться добре само по собi, жила тим новим, що народилося в нiй. В її обiймах забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi — в чеканнi вечора, а ночi короткi, мов спалах свiчки. Теплi пiвденнi ночi, не попаленi спекою, сповненi нiжної млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi були чужi, а любов — їхня, щира. Лаврiн, сором'язливий i суворий зроду, був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала про все на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи примирилася з своєю долею. Принаймнi неволя не видавалася їй такою страшною, як напочатку. Турки — теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про гаремну кiмнату лишився свiтлячок приємного спомину. Намисто, що його подарував турок, коштувало, як їхнiй колишнiй хутiр, i було таке гарне, що вона носила його не на шиї, а на долонi. Й сподобалося, як їй фарбували щоки служницi, з'єднували її дугастi брови, й надовго їй запам'ятався смак гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла надто обманюватися. Туга брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом, зi страхом божим думала про оце їхнє з Лаврiном безшлюбне життя. Й тодi їй знову пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках до нього. Вона вимрiяла його до останньої стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй вигляд у церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не надiне на голову цiлий город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки — три квiтки. Три ружi — двi бiлi й одну червону. До бiлої керсетки, до бiлих чобiток… Бачила, так вiнчалася в Стiнi одна панянка.