ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 134

Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали конi й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й притишували бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало їм прикро за себе i страшно за содiяне. Були як дiти: то хоробрi до безрозсудностi, то безпораднi до немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами:

— Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав.

Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав.

Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж сльози набiгли на очi, витирав їх кулаками.

Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його, голову обсiли сумнi думки. Сумнi думки — чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них — набiльша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактацiї з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед не розкрившiї всiх своїх замiрiв, розкрити ж їх не мiг, бо долетiли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й болiє тiльки ним, дбає тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх, а таке завжди не подобається людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено мислити за iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять, не домiркуються нi до чого.

Почував, що в оцих його думках щось не стулюється iз запорозьким звичаєм, законом, та й не тiльки iз звичаєм та законом Сiчi. Хiба ж не в таїнi вiд людей, од вiйська виколихували свої замiри Брюховецький, Дорошенко!

"Але ж, — оборонився майже гнiвно, — мої замiри чистi".

З темряви на мить виглянули Плямкаловi очi, зиркнули пiдступно й нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" — "Через те й не знаєш i не дiзнаєшся нiколи, що мало пiд оселедцем олiї", — знову захищався сердито."Я не знаю, — не гасив нахабних вогникiв Плямкало. — Брекало, Кваша знають. Усi гуртом до чгось домислимось". — "А коли домислитесь до чогось iншого?!"

Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим. Спостерiгав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось заважає, чи кожна людина має на всi добрi i злi справи свої мiрки? Тодi що ж виходить — не може бути добра для всiх? А, мабуть, не може. Навiть сiчовий закон не всi справляють однаково, й не всiм вiн до вподоби. Найчастiше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зi справедливостi, а закiнчує олжею. Не може сповнити своїх замiрiв, починає пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiняє золото на мiдь, а срiбло на залiзо. Мiдь роз'їдає цвiль, а залiзо iржавiє. Саме так розпочинали Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi не спливав з його пам'ятi.

Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув нiздрi, заiржав. Голосне iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в нiй. Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли чорнi кучугури дерев, ще не потопленi туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз той крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася i впустила далеку — далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий пал на губах. "За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На ту мить вiдлетiло все — важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман вологi верби, зелений пах трави й щем серця. Все iнше було далеке й непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась думка про свiт — який вiн широкий i росяний i як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотiв у ньому.

Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi плавав туман, i, здавалося, Ворон спитав його. Зривалися з кiнської морди краплi, кльо — кали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й заiржав коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь. Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi зуби. Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло.

Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька:

"Поїду отако прямо й перепливу через Днiпро. Просто зараз, уночi". Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху."Може, й на краще".

Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi до царя кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль.

РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими — особливо турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната й щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив, коли пiдходили ззаду або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих стежках i лише там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з вишнями, гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi курячi пупки, вишнiвку i прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви йому готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому смакувало. Ось i вишнiвка… Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на пiдвiконнi сулiї з вишнями i в них грав рубiновий сiк, бiгли вгору по стiнках рожевi бульбашки, але для них, дiтей, було заборонено навiть пiдходити до тих бутлiв, i вишнiвка здавалася неймовiрним залассям. Пам'ятає, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того трунку — вирiзав очеретину й тягнув крiзь неї солодку вишнiвку i доливав у бутлi води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху, й вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював у бога грiх. Бог простив йому пiсля першої молитви, вiн це вiдчув одразу й за це полюбив бога, а батьковi не прощав довго.

I ось по багатьох роках, ба десятилiттях, згадав солодку батькову вишнiвку, й забаглося йому її, челядники заставили судiями довгий стiл, але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому сонцi настоянi… А тодi один кухарчук принiс невеликого штофа (каже, купив у одної баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка — темно — червона, але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих сулiях з тонкими шийками в батьковiм домi.

На жаль, i я, бабина, була не та, яку пив через очеретину. I вiн зрозумiв, що тої йому вже не скуштувати нiколи — її спили лiта, й не побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука — зеленцi, не смiятися щиро й весело. Гетьман сумно подумав, що й сам вiн — жертва вiчно нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача — мрiї — нiколи не наздогнати, навпаки, з роками вiдстає вiд неї. I лишається в душi порожньо, лишається невдоволення собою, лишається вiчна оскарга на свiт, i не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн засмутився, й весь день був задуманий, i наказав запалити в домашнiй церквi п'ятдесят чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення яких замiрiв має згорiти той вiск.

Здивований таким велiнням, Ждан Гук позапалював свiчки. Гетьман не вказав, перед якими святими їх свiтити i якi молитви читати. Так вони й згорiли перед образами святих в нiмiй тишi.